Маючи свободу вибору між добром і злом, людина буває судженою: силою своєї власної совісті та силою правосуддя великого Бога[26].

Отці і Вчителі Церкви не цурались науки, а залюбки користувались всім, що було споріднене християнській істині, часто доказуючи або пояснюючи істини віри звертались за допомогою до діалектики, філософії, історії, природознавства, антропології та інших наук. Використовували наукові факти, для підтвердження християнських істин. Користуючись мовою і методами філософії для побудови християнської думки святитель Григорій Богослов строго попереджав всіх, хто виявляв неповагу до вченості[27]. Він хвалив святителя Василія Великого за те, що той досконало володів діалектикою, з допомогою якої легко спростовував філософські погляди противників християнства.Митрополит Філарет (Дроздов) писав: "Віра Христова не ворогує з істинним знанням, бо вона не в злуці з невіглаством”[28]. Істинна наука не може суперечити Біблії. Безумовно, багато в науці може залишатись незрозумілим, помилковим в силу обмеженості людського розуму, неточності наукового досліду, тому жодну наукову теорію Церква ніколи не відстоювала, як свою. Визнаючи користь науки і філософії, для християнства котрі розширюють кругозір і роблять мислення більш дисциплінованим і гнучким, Святі Отці однак категорично заперечували можливість розумового пізнання Бога. Вони відкидали філософію, як метод релігійного пізнання. Святитель Григорій Палама писав: "Ми нікому не забороняємо знайомитись з світською освітою, якщо він цього бажає… Але ми нікому не радимо віддаватись їй до кінця, і абсолютно забороняємо очікувати від неї будь-якої точності в пізнанні божественного вчення про Бога. В світських філософів, є багато корисного, подібно, як в суміші меду і цикути; однак потрібно сильно застерігатись, бо відбираючи від суміші мед можна випадково випити цикуту”. Богослів’я базується на одкровенні, а філософія – на ідеях і постулатах. Богослів’я походить з факту, повнота котрого є в Христі[29]. Численні Святі Отці і Вчителі Церкви, отримавши класичну освіту, з повагою відносились до науки і філософії, вважаючи їх корисними підготовчими засобами для розуміння Божественної Премудрості. Наприклад, Климент Олександрійський вважав, що філософія має бути "служницею” віри: філософія потрібна грекам заради праведності, до приходу Господа, і навіть тепер вона потрібна для розвитку істинної релігії, як підготовча дисципліна для тих, хто приходить до віри за посередництвом наглядної демонстрації… Вона була "вихователем” еллінізму до Христа, як Закон для Євреїв[30], "тому Закон був вихователем, який вів нас до Христа, щоб нам виправдатись вірою; коли ж прийшла віра, ми вже не під вихователем” (Гал. 3, 24). Подібних поглядів притримувався Іустин Філософ, вважаючи, що розум і Одкровення не протилежні і не чужі одне одному: "Ми маємо дещо подібне з існуючими поважаними поетами, і філософами, але повніше і достойніше – це Бог” (Св. Іустин Філософ. Апологія 1, 20). Св. Іустин першим із християнських мислителів користувався науковим методом і мовою філософії для захисту християнських істин. Оріген радить своєму учневі Григорію (майбутньому єпископу Неокесарійському) при ознайомленні з світськими науками не опускати, а з глибокою вірою і уважністю вивчати Писання. Тоді відкриється для нього глибинний, захований для багатьох його зміст.

Скажімо, для католицької церкви основним філософським підґрунтям виступає неотомізм. Онтологічне вчення неотомізму має вихід у сферу теорії цінностей, служить обгрунтуванню гносеологічної, антропологічної, етичної, соціокультурної проблематики. Представники неотомізму демонструють послідовну прихильність до креаціоністського світорозуміння і стверджують, що основу всього існуючого становить тотальність чистого божественного буття, яке породжує багатоманітність творення. Божественне буття фіксується лише трансценденталіями, такими як "єдність”, "істина”, "благо”, "краса”.

Бог, за основними положеннями метафізики неотомізму, є тотожністю сутності та існування. По-перше, Він створив світ і, значить, світ є проявом Його сил і можливостей. По-друге, людина створена "за образом і подобою Бога”, і їй притаманні розум і вільна воля. І, по-третє, Бог не лише створив світ, він постійно керує цим створеним світом. Отже, між Богом і світом існують певні зв'язки, які характеризуються подібністю, аналогіями. На цьому і побудована неотомістська доктрина "аналогії буття”, яка є фундаментом традиційних доведень буття Бога. Неотомісти вважають, що Бог, створивши світ із нічого, наповнює його власною екзистенційною повнотою і одночасно будує його за певним суттєвим зразком. Екзистенційна інтерпретація зв'язку божественного буття і царства творіння відіграє роль засобу оновлення креаціоністських уявлень. З позицій неотомізму, важливими щаблями ієрархії творення є: першоматерія, неорганічна природа, світ рослин і тварин, людина, царство "чистих духів”, ангелів.

Людину неотомізм розуміє як складну духовно-матеріальну субстанцію (compositum, єдність душі й тіла). Особа в неотомізмі універсальною метою і смислом свого існування має споглядання божественного блага. Прагнучи до блага, вона набуває інтелектуальних, моральних та теологічних чеснот, на становлення яких і має бути орієнтоване суспільне життя.

Історичний процес, за неотомізмом, підкоряється Божественному Провидінню. Проте його представники визнають також і фундаментальну цінність "мирської” історії, наявність у ній внутрішньої мети, пов'язаної з удосконаленням людства, культури.

Неотомізм, як і релігійна філософія в цілому, дедалі ширше залучає до своєї доктрини проблеми суспільства, людини, науки. Це одна із специфічних рис оновлення релігійної думки.

Щодо протестантського мислення, то воно виходить із тієї засадничої настанови, що знання релігійної істини дається людині Божественним Одкровенням через активне залучення віруючого до інтерпретації Святого Письма. Виступає за спрощення та здешевлення культу, відкидає молитву за померлих, поклоніння Богородиці і святим, почитання мощів, ікон та інших реліквій. На перший план богослужіння висувається проповідь. Богослужіння ведеться на народних мовах, складається з проповіді, співання молитовних гімнів і читання Нового Заповіту. Протестантизм відкидає розподіл віруючих на духовенство і мирян – тобто кожен віруючий може звернутися до Бога без посередників. Теологія протестантизму пройшла в своєму розвитку ряд етапів. Це ортодоксальна теологія XVI ст. (М. Лютер, Ж. Кальвін, Ф. Меланхтон), неопротестанська, або ліберальна теологія XVIII-XIX ст. (Ф. Шляєрмахер, Э. Трельч, А. Гарнак), "теологія кризи”, або "діалектична теологія”, яка з’явилася після Першої світової війни (К. Барт, П. Тіліх, Р. Бультман), радикальна, або "нова”, теологія, яка поширилась після Другої світової війни (Д. Бонгеффер). Кіцеве формування протестантського богослів’я відбулося до середини XVII ст.

Початок розвитку протестантської філософської теології поклала ліберальна теологія, засновником якої був Ф. Шлеяєрмахер. У XX ст. цей напрям розвивали А. Гарнак (1851-1930) та Е. Трельч (1865-1923). Ліберальна теологія позначена, по-перше, ідеєю єдності божественного та людського. В релігії, на думку Гарнака, суттєвим і важливим є лише одне – особисте ставлення душі людини до Бога. Вищим проявом істинної релігійності є любов до Бога, яка реалізується в реальному людському житті як любов до ближнього. За уявленнями Гарнака, Христос є еталоном максимально близького спілкування людини з Богом, таким ідеалом, до якого мають прагнути всі люди. Бути релігійним означає наслідувати приклад Христа. По-друге, з точки зору ліберальних теологів, релігію слід розуміти як основну, провідну частину культури. А. Гарнак і Е. Трельч проголосили всі досягнення людської культури та науки результатом мирського втілення християнських принципів. І, по-третє, прихильники ліберального протестантизму намагались замінити догматичний метод у теології історичним. За допомогою цього методу, на їхню думку, слід історично підходити до християнства, тлумачення біблійних текстів тощо.

Розвиваючись, протестантська філософія набувала різноманітних форм. Загальна криза західного суспільства в першій половині XX ст. започаткувала появу протестантської "теології кризи”, яка включала: "діалектичну теологію” К. Барта (1886-1968), Р. Нібура (1892-1971), "екзистенційну теологію” П. Тілліха (1886-1965), "деміфологізоване християнство” Р. Бультмана (1884-1976), "безрелігійне християнство” Д. Бонгьоффера (1906-1945). "Теологія кризи”, маючи певні загальні риси, в цілому дуже суперечлива, тому її слід розглядати в контексті аналізу окремих концепцій.

Представники "діалектичної теології”, перш за все Барт, виступили проти основних ідей ліберальної теології. Барт був переконаний, що джерелом віри є Бог, який породжує цю віру через одкровення, і тому обгрунтування її криється в ній самій. Віра, з його точки зору, є божественним чудом і виявляється у формі діалогу між Богом та людиною. За Бартом, існує нездоланна відмінність, прірва між Богом та людиною. Людина ніколи не зможе контактувати з Богом ні через почуття, ні через релігійне переживання, ні за допомогою історичного знання. Антропологізму ліберальних теологів він протиставив традиційний теоцентризм. Бог, з точки зору Барта – надрозумний, надприродний, непізнаваний і несумірний людині. Лише через Христа або через пророків та духовенство він може явити себе людині[31]. Основні положення "діалектичної теології” непримиренно спрямовані проти історичного підходу до Біблії. Історичному методові Барт протиставляє вчення про натхнення, згідно з яким теолог має крізь історичне бачити вічний дух Біблії.

Своєрідно ставиться та вирішується в "діалектичній теології” і проблема людини. Християнська антропологія для Барта – це христологія. Про людину, на його думку, нічого не можна сказати поза її зв'язком із Богом. Людина знаходить свою сутність лише при зустрічі з Богом, а не у відносинах з іншими людьми. Можливості людини обмежені, і лише Бог надає людським діям такого змісту, яким сама людина не володіла і володіти не може.