Свято-Покровський чоловічий монастир

СОДОМСЬКИЙ ГРІХ ТА ОДНОСТАТЕВІ ШЛЮБИ - ПРОВОСЛАВНИЙ ПОГЛЯД!

Dionisij — Tue, 02 Apr 2013 15:12:15 GMT

СОДОМСЬКИЙ ГРІХ ТА ОДНОСТАТЕВІ ШЛЮБИ - ПРОВОСЛАВНИЙ ПОГЛЯД!

Гомосексуалізм, а також гомосексуальність (грец. homois — подібний і лат. seksus — стать) — одна з форм сексуальної орієнтації людини, стан людини, яка пов'язує свою психоемоційну і сексуальну сферу із особами своєї статі.
У деяких біологічних науках, а також у сексології, ґендеристиці та інших науках про людину, гомосексуальність — одна з трьох основних категорій, що визначають сексуальну орієнтацію, нарівні з бісексуальністю та гетеросексуальністю. У соціології та культурології гомосексуальність — чинник формування субкультурної ідентичності сексуальних меншин.
У широкому розумінні гомосексуальність людини — один із різновидів сексуальності, складовими якої є гомосексуальна орієнтація (сексуальний потяг до осіб своєї статі), гомосексуальна ідентичність (усвідомлення себе як особи гомосексуальної орієнтації) та гомосексуальна поведінка (сексуальна практика з особами своєї статі). У вузькому смислі термін «гомосексуальність» використовують для емоційного, романтичного, еротичного або сексуального потягу виключно до осіб своєї статі. Відповідно, гомосексуалами називають чоловіків та жінок, котрих протягом тривалого часу приваблюють у сексуальному плані переважно особи однієї з ними статі.
Деякі психологи розрізнюють гомосексуальність «ядерну» (що викликана особливим типом функціонування центрів, котрі регулюють статеву поведінку), транзиторну та замісну (котрі мають перехідний характер і викликані ситуативно), а також невротичну (у випадках, коли реалізація гетеросексуальної активності блокується із психологічних причин)
Природа гомосексуальних стосунків є темою, вивченням якої займаються різні галузі природних і гуманітарних наук: від генетики і медицини до психології, гендерної теорії і філософії. Таким чином, питання, що таке гомосексуальність і які її передумови, є багатогранним. Гомосексуальність розглядають і з точки зору тлумачення її культурами різних народів, і в контексті історичного моменту. Важливою тенденцією є аналіз гомосексуальності в політичному розумінні цього терміну як приналежності до певної соціально-активної частини населення, яка усвідомлює свої потреби і відстоює власні права. Гомосексуальність також вивчається з точки зору природних, біологічних передумов і проявів. Кожен з вищезгаданих напрямів вивчення гомосексуальності бере до уваги окремі важливі елементи, які разом складають цілісну картину цього явища, і, в той же час, руйнують міфологію і стереотипи навколо нього.
Завдяки дослідженням у деяких вчених у західному світі виникла гіпотеза про неприпустимість відношення до лесбійок і геїв як до аномалії і відхилення. Одним з найперших і відомих досліджень, яке вказало на масштаби і поширеність гомосексуальної поведінки і почуттів в суспільстві, було дослідження Альфреда Кінсі проведене в США у 1930–1950 рр.
Одними з перших гомосексуальною поведінкою серед різних народів зацікавилися еволюційні біологи. Адже гомосексуальність часто вважають протиприродною у зв'язку з неможливістю дітородіння в таких стосунках. Відповідно, геїв і лесбійок вважали і вважають індивідами, які не сприяють виживанню і продовженню людського роду. Проте в результаті тривалих досліджень і дискусій деякі вчені переконалися в позитивній ролі, яку грає гомомосексуальність в процесі розвитку людства і еволюції. Дослідники прийшли до висновку, що за деяких умов гомосексуальна поведінка вписується у загальну стратегію виживання видів: гомосексуальні та репродуктивно неактивні особини здійснюють спільну популяційну стратегію, спрямовану на виховання потомства, охорону території, встановлення статусно-ієрархічних відносин та ін.
Чоловіки і жінки, що мають гомосексуальні стосунки, існували завжди. Гомосексуальні члени сім'ї виконували важливі функції, а подекуди гомосексуальна поведінка заохочувалася або була обов'язковою. Так, серед багатьох народів на різних континентах у минулому і досі гомосексуальні стосунки вважаються важливими для передачі досвіду і емоційної підтримки, однієї з шлюбних можливостей для об'єднання сімей і зміцнення їхніх соціальних позицій. Серед різних народів чоловіки-гомосексуали і жінки-лесбійки, будучи бездітними, допомагали батькам і родичам у вихованні молодших дітей і відігравали важливу роль в забезпеченні добробуту сім'ї. Також вони присвячували свій життєвий шлях релігійному, культурному і політичному розвитку суспільства. Прибічники пояснення гомосексуальності з точки зору еволюційної теорії вважають гомосексуальність «стратегією виживання, а не стратегією відтворення».
Втім, існують деякі складності у з'ясуванні механізмів походження гомосексуальності. Дослідження проявів гомосексуальності у тварин та людини, здійснені у межах різних наук та наукових підходів, показали, що формування гомосексуальної орієнтації не можна визначити як щось однозначно спричинене, не існує жодного дослідження, яке довело існування якоїсь єдиної детермінованої причини гомосексуальності. Це зумовило появу різних гіпотез та теорій походження гомосексуальності. Загалом їх можна розподілити між двома опозиціями: природа проти психологічного формування та есенціалізм проти конструктивізму. Щодо механізмів походження гомосексуальності, то їх зазвичай розглядають у контексті двох блоків — біологічного та психологічного.
Я би хотів, розглянути це питання з точки зору релігії. Адже спостерігаючи за навколишнім середовищем, мені як священнику і монаху, досить незрозумілі подібні відносини, а тим більше виховання в таких сім’ях усиновлених дітей. Сучасний світ досить гостро став перед цією проблемою, вивченням цієї проблеми зацікавилися науковці, політики, психологи, але про цю проблему увесь час говорить Церква. Сучасний світ пірнув в болото цих збочених страстей, подібно до Біблійних міст Содому і Гоммори. Тому, якщо виражатися біблійною мовою цей гріх називається – содомським.
Ставлення Бога до протиприродніх одностатевих відносин вперше в Біблії виражена в історії міст Содому і Гоморри, які "... понесли кару вічного вогню, і поставлені в приклад" (Послання Юди 1:7).
Як пише Святе Письмо, "люди содомські були дуже злі та грішні перед Господом" (Буття 13:13), і "... що крик Содому й Гомори великий, і що гріх їхній став дуже тяжкий" (Буття 18:20 ). І коли Господь вирішив знищити ці міста, "Авраам сказав: Нехай не палає гнів Господа, і нехай я скажу ще раз: можливо, знайдеться там десять праведників ? Він сказав: не знищу заради десяти" (Буття 18:32 ). Але, на жаль, не було там навіть десяти праведних людей, крім Лота, бо всі "... від молодого до старого, увесь народ з усіх кінців міста" (Буття 19:4), були вражені протиприродним пороком. " І Господь послав на Содом та Гомору дощ із сірки та огню, від Господа з неба." (Буття 19:24), повністю знищивши людей, "які чинили гордовито, явно робили зло, і поставив їх в приклад нащадкам" (Третя книга Макавеїв 2:5 ).
Ці події розвивалися так: "І промовив Господь: Через те, що крик Содому й Гомори великий, і що гріх їхній став дуже тяжкий, зійду ж Я та й побачу, чи не вчинили вони так, як крик про них, що доходить до Мене, тоді їм загибіль, а як ні то побачу.
І повернулися звідти ті Мужі, і пішли до Содому, а Авраам усе ще стояв перед Господнім лицем. І Авраам підійшов та й промовив: Чи погубиш також праведного з нечестивим? Може є п'ятдесят праведних у цьому місті, чи також вигубиш і не пробачиш цій місцевості ради п'ятидесяти тих праведних, що в ньому є? Не можна Тобі чинити так, щоб убити праведного з нечестивим, бо стане праведний як нечестивий, цього ж не можна Тобі! Чи ж Той, Хто всю землю судить, не вчинить правди?
І промовив Господь: Коли Я в Содомі, у цьому місті, знайду п'ятдесят праведних, то вибачу цілій місцевості ради них.
І відповів Авраам та й промовив: Оце я осмілився був говорити до Господа свого, а я порох та попіл. Може п'ятдесят тих праведних не матиме п'яти, чи Ти знищиш ціле місто через п'ятьох? І промовив Господь: Не знищу, коли там знайду сорок і п'ять! І промовив до Нього він ще, та й сказав: Може сорок там знайдеться? А Господь відказав: Не зроблю й ради сорока!
І сказав Авраам: Хай не гніває це мого Господа, і нехай я скажу: Може тридцять там знайдеться? А Господь відказав: Не зроблю, коли й тридцять знайду там! І сказав Авраам: Оце я осмілився був говорити до Господа мого: Може двадцять там знайдеться? А Господь відказав: Не зроблю й ради двадцяти! І сказав Авраам: Хай не гніває це мого Господа, і нехай я скажу тільки разу цього: Може хоч десять там знайдеться? А Господь відказав: Не знищу й ради десятьох!
І пішов Господь, як скінчив говорити до Авраама. А Авраам вернувся до свого місця. " (Бут.18 :20-33).
"І прибули обидва Янголи до Содому надвечір, а Лот сидів у брамі содомській. І побачив Лот, і встав їм назустріч, і вклонився обличчям до землі, та й промовив: Ось, панове мої, зайдіть до дому вашого раба, і переночуйте, і помийте ноги свої, а рано встанете й підете на дорогу свою. А вони відказали: Ні, бо будемо ми ночувати на вулиці.
А він сильно на них налягав, і вони до нього з дороги зійшли, і ввійшли до дому його. І вчинив він для них прийняття, і напік прісного і їли вони. Ще вони не полягали, а люди того міста, люди Содому від малого аж до старого, увесь народ звідусюди оточили той дім. І вони закричали до Лота, і сказали йому: Де ті мужі, що ночі цієї до тебе прийшли? Виведи їх до нас, щоб нам їх пізнати!
І Лот вийшов до входу до них, а двері замкнув за собою, і сказав: Браття мої, не чиніть лихого! Ось у мене дві доньки, що мужа не пізнали. Нехай я їх до вас виведу, а ви їм робіть, що вам до вподоби… Тільки мужам оцім не робіть нічого, бо на те вони прийшли під тінь даху мого.
А вони закричали: Іди собі геть! І сказали: Цей один був прийшов, щоб пожити чужинцем, а він став тут суддею! Тепер ми зло гірше тобі заподієм, ніж їм! І сильно вони налягали на мужа, на Лота, і підійшли, щоб висадити двері.
Тоді вистромили свою руку ті мужі, і впровадили Лота до себе до дому, а двері замкнули.
А людей, що при вході до дому зібрались, вони вдарили сліпотою, від малого аж до великого. І ті попомучилися, шукаючи входу. І сказали ті мужі до Лота: Ще хто в тебе тут? Зятів і синів своїх, і дочок своїх, і все, що в місті твоє, виведи з цього місця, бо ми знищимо це місце, бо збільшився їхній крик перед Господом, і Господь послав нас, щоб знищити його.
І вийшов Лот, і промовив до зятів своїх, що мали взяти дочок його, і сказав: Уставайте, вийдіть із цього місця, бо Господь знищить місто. Але в очах зятів він здавався як жартун. А коли зійшла світова зірниця, то Янголи принагляли Лота, говорячи: Уставай, візьми жінку свою та обох дочок своїх, що знаходяться тут, щоб тобі не загинути через гріх цього міста.
А що він вагався, то ті мужі через Господню до нього любов схопили за руку його, і за руку жінки його, і за руку обох дочок його, і вивели його, і поставили поза містом.
І сталося, коли один з них виводив їх поза місто, то промовив: Рятуй свою душу, не оглядайся позад себе, і не затримуйся ніде в околиці. Ховайся на гору, щоб тобі не загинути.
А Лот їм відказав: Ні ж бо, Господи! Ось Твій раб знайшов милість в очах Твоїх, і Ти побільшив Свою милість, що зробив її зо мною, щоб зберегти при житті мою душу; але я не встигну сховатись на гору, щоб бува не спіткало мене зло, і я помру. Ось місто це близьке, щоб утекти туди, а воно маленьке. Нехай сховаюсь я туди, чи ж воно не маленьке? і буде жити душа моя.
І відказав Він до нього: Ось Я прихиливсь до твого прохання, щоб не зруйнувати міста, про яке ти казав. Швидко сховайся туди, бо Я не зможу нічого зробити, аж поки не прийдеш туди. Тому й назвав ім'я тому місту: Цоар.
Сонце зійшло над землею, а Лот прибув до Цоару. І Господь послав на Содом та Гомору дощ із сірки й огню, від Господа з неба. І поруйнував ті міста, і всю околицю, і всіх мешканців міст, і рослинність землі. А жінка його, Лотова, озирнулася позад нього, і стала стовпом соляним!…
І встав Авраам рано вранці, і подався до місця, де стояв був він перед лицем Господнім. І він подивився на Содом та Гомору, і на всю поверхню землі тієї околиці. І побачив: ось здіймається дим від землі, немов дим із вапнярки… І сталося, як нищив Бог міста тієї околиці, то згадав Бог Авраама, і вислав Лота з середини руїни, коли руйнував ті міста, що сидів у них Лот."(Буття 19:1-29).

Пізніше, вводячи євреїв в "Землю обітовану", Бог попереджав: "А хто лежатиме з чоловіком як із жінкою, гидоту вчинили обоє вони, будуть конче забиті, кров їхня на них!" (Левит 20:13), потім Він ще раз підкреслює: "І не будете ви ходити за звичаями люду, що Я виганяю перед вами, бо все те робили вони, і бридкі пере Мною вони стали." (Левит 20:23).
Про Содом і Гоморру в негативному контексті згадується у пророків Ісайї (Іс. 1:9-10, Іс. 3:9, Іс. 13:19), Єремії (Іер.23: 14, Іер.19: 18, Єр . 50:40, Плач. 4:6), Єзекіїль (Єз. 16:46-56), Амоса (Ам. 4:11) і Софонія (Соф.2-9).
Якщо в словах пророка Єремії: "А в їрусалимських пророків Я бачив гидоту: перелюбство й ходіння в неправді, і руки злочинців зміцнили вони, щоб ніхто з свого зла не вернувся… Всі вони Мені стали, немов той Содом, а мешканці його, як Гомора" (Єремія 23:14), помінявши деякі слова: "А у властях багатьох християнських держав Я бачу гидоту: перелюбство й ходіння в неправді, і руки злочинців зміцнили вони, щоб ніхто з свого зла не вернувся… Всі вони Мені стали, немов той Содом, а мешканці його, як Гомора", то вийде констатація сучасних звичаїв!
Не раз доводилося читати твердження апологетів мужолозтва і лесбіянства про те, що причина Божого гніву на содомлян і гоморрян не їх протиприродні потяги, а у ... негостинності і взагалі їх злий норов. На що їм можна привести слова св. апостола Іуди (не Іскаріота): "Як Содом і Гоморра та міста навколо, подібно до них перелюбствували та ходили за іншою плоттю, понесли кару вічного огню, і поставлені в приклад ..." (Послання Юди. 1:7), ясно підтверджують справжню причину знищення міст - поширення в них протиприродних статевих відносин в поєднанні з блудом. Вираз за "іншою плоттю" не слід розуміти, як гетеросексуальні зв'язки, тому як "перелюб та ходили за іншою плоттю" - виглядало б як тавтологія - "масло масляне".
Це підтверджують і слова св. апостола Петра: "... і міста Содом і Гоморру спопелив, засудивши на знищення, і дав приклад для майбутніх безбожників, а врятував праведного Лота, змученого поводженням розпусних людей, бо цей праведник, живши між ними, день-у-день мучив свою праведну душу, бачачи й чуючи вчинки безбожні"(Друге соборне послання апостола Петра. 2:6-8).
Святий апостол Павло так пояснював причину виникнення сексуальних збочень у людей:
"бо, пізнавши Бога, не прославляли Його, як Бога, і не дякували, але знікчемніли своїми думками, і запаморочилось нерозумне їхнє серце. Називаючи себе мудрими, вони потуманіли, і славу нетлінного Бога змінили на подобу образа тлінної людини, і птахів, і чотириногих, і гадів. Тому то й видав їх Бог у пожадливостях їхніх сердець на нечистість, щоб вони самі знеславляли тіла свої. Вони Божу правду замінили на неправду, і честь віддавали, і служили створінню більш, як Творцеві, що благословенний навіки, амінь.
Через це Бог їх видав на пожадливість ганебну, бо їхні жінки замінили природне єднання на протиприродне. Так само й чоловіки, позоставивши природне єднання з жіночою статтю, розпалилися своєю пожадливістю один до одного, і чоловіки з чоловіками сором чинили. І вони прийняли в собі відплату, відповідну їхньому блудові. А що вони не вважали за потрібне мати Бога в пізнанні, видав їх Бог на розум перевернений, щоб чинили непристойне.
Вони повні всякої неправди, лукавства, зажерливости, злоби, повні заздрости, убивства, суперечки, омани, лихих звичаїв, обмовники, наклепники, богоненавидники, напасники, чваньки, пишні, винахідники зла, неслухняні батькам, нерозумні, зрадники, нелюбовні, немилостиві. Вони знають присуд Божий, що ті, хто чинить таке, варті смерти, а проте не тільки самі чинять, але й хвалять тих, хто робить таке."(Послання Римлянам 1:21-32)
Схоже, маятник історії гойднувся глибоко назад: " Вони знають присуд Божий, що ті, хто чинить таке, варті смерти, а проте не тільки самі чинять, але й хвалять тих, хто робить таке." (Рим. 19:32). Як актуальні ці слова, сказані 2000 років тому! Голландія, Данія, США, Канада, ПАР, Іспанія, Великобританія ... яка країна наступна узаконить содомські шлюби?
" Хіба ви не знаєте, що неправедні не вспадкують Божого Царства? Не обманюйте себе: ні розпусники, ні ідолопоклонники, ні перелюбники, ні блудодійники, ні мужоложники," (Перше послання до Коринтян 6:9).
І пам'ятайте: "Знаємо ж, що закон добрий, коли хто його законно виконує; знаємо й те, що закон не даний для праведника, але для беззаконних і непокірливих, безбожних і грішників, несправедливих і нечистих, для тих, що ображають батька й матір, для душогубців, розпусників,мужоложців, розбійників, ошуканців, кривоприсяжників і для всього іншого, що противиться здоровому навчанню, за доброю вісткою слави блаженного Бога, яка мені була довірена."(Перше послання до Тимофія 1:8-11).
Коли ми читаємо ці слова апостола, у нас мимоволі виникає думка, що йдеться про нечестя нашого часу.
І дійсно, одним із розповсюджених пороків сучасного людства є содомський гріх і лесбіянство, які перейшли в одностатеві шлюби. Ці пороки притаманні людям у всі часи, але не такою мірою як тепер. Люди грішили цим нечестям, але їх викривала совість, і вони знали, що це - гріх. Сьогодні це зло значна частина людства не вважає злом, а - природним явищем. Доказом цього є визнання деякими державами одностатевих шлюбів. Якщо країна закріплює законом одностатеві шлюби, це означає, що порок став настільки розповсюдженим, що держава неспроможна боротися з ним. Її меч, що карає зло, притупився настільки, що влада виявилася безсилою в боротьбі з цим нечестям - зло перемогло. Були часи, і ми їх пам'ятаємо, коли держава карала за содомський гріх. Тепер же із карних кодексів майже у всіх країнах вилучено статтю про покарання за це протиприродне явище.
Моральне падіння сучасного суспільства поглиблюється ще й тим, що деякі протестантські Церкви благословляють одностатеві шлюби. Вони не вважають їх перешкодою для пастирського служіння. На Заході йде боротьба в протестантських Церквах за і проти одностатевих шлюбів у середовищі священнослужителів - пасторів і навіть єпископів.
Як же ставиться до одностатевих шлюбів, до содомського гріха, до лесбіянства Православна Церква? Православна Церква однозначно за¬суджує це явище як гріх проти Бога і проти людської природи. Вона непохитно стоїть на камені заповідей Божих. Церква не може зло називати добром, а темряву - світлом. До другого пришестя Христового вона буде засуджувати і боротися з цим гріхом. І жодні мирські сили не подолають її у відстоюванні правди Божої.
А як діє Господь Бог стосовно содомського гріха і всіх видів цього нечестя? І взагалі чому це явище називається содомським гріхом? Воно називається так тому, що було розповсюджене в Содомі і Гоморрі, де не знайшлося і десяти чоловік, крім Лота, його дружини і двох дочок, які не страждали на цей гріх. Господь покарав жителів цих міст. Він пролив з неба на Содом і Гоморру дощем сірку і вогонь "і знищив міста ці і всю околицю цю, і всіх жителів міст цих, і всі рослини землі тієї" (Бут. 19, 24 - 25). На цьому місці тепер знаходиться Мертве море, в якому і дотепер немає нічого живого. Так Господь покарав жителів і всю природу цієї місцевості за таке нечестя. Згадаємо і наш Чорнобиль. Це теж - покарання за гріхи безбожної влади. Господь Ісус Христос порівнював з покаранням Содома і Гоморри інші міста, які не прийняли Його проповіді і не покаялися. Він сказав: 'Горе тобі, Хоразине! Горе тобі, Віфсаїдо!.. І ти, Капернауме, що до небес піднісся, до пекла зійдеш, бо якби в Содомі сталися чудеса, які явлені були в тобі, то зостався б він до сьогоднішнього дня. Але кажу вам, що землі Содомській відрадніше буде в день судний, ніж тобі" (Мф. 11, 21 -24).
За содомський гріх Господь карає людей і в наш час. Апостол Павло каже, що ті люди, які мають протиприродні статеві стосунки, "одержують в собі самих належну відплату за свій блуд" (Рим. 1, 27). Такою відплатою за нечестя є СНІД, що є великою загрозою для світу, у тому числі й для України. Медицина засвідчує, що ця хвороба розповсюджується, образно кажучи, семимильними кроками. Від СНІДу помирає молоде покоління. Сучасні медики б'ють на сполох, вони стверджують, що хвороба поширюється двома способами: через позашлюбні статеві стосунки та через шприци, які використовують наркомани. Але найчастіше молодь хворіє на СНІД через позашлюбні статеві стосунки, особливо через содомський гріх.
Одностатеві шлюби, статеве збочення і як наслідок цього захворювання на СНІД призводять до швидкого скорочення кількості населення в європейських країнах, у тому числі й в Україні.
У земному житті за содомський гріх Господь карає грішників хворобою СНІД, яка назавжди залишається в організмі грішника. Але трагічність цього нездорового способу життя полягає ще й в тому, що ці люди не успадкують Царства Небесного, бо вони своїм гріхом засуджують самі себе на вічні страждання після смерті. Апостол Павло каже: "Не обманюйте самі себе... мужоложці Царства Божого не успадкують" (І Кор. 6, 9).
Усвідомлюючи небезпеку швидкого розповсюдження СНІДу, суспільство починає боротися з цією хворобою: створюються громадські фонди, пропонуються захисні засоби в позашлюбних статевих стосунках. Усі ці заходи, може, й потрібні, але не достатні. Чому? Ведеться боротьба з наслідками гріха, але не з його причиною. Церква закликає людей, а насамперед християн, боротися в самих собі з такими гріхами, як блуд, перелюбство, мужолозтво, пияцтво, наркоманія. Християни, які страждають від цих пороків, за словами апостола Павла, Царства Божого не успадкують. А це дуже страшний вирок!
Який же вихід із такого тяжкого становища? Господь Ісус Христос сказав, що без Нього ми нічого не можемо зробити. Те, що неможливе для людини, можливе для Бога. Син Божий для того і прийшов у світ і став людиною, щоб спасти людей від гріха, у тому числі і від гріха позашлюбних статевих стосунків. Батьки і близькі повинні щиро молитися, щоб Господь Своєю Божественною благодаттю допоміг їхнім дітям визволитися від цього гріха. Так молилася Моніка за свого сина Августина, який потім став святим. Будучи юнаком, він упав у безодню гріхів, у тому числі і протиприродних. Але щира молитва матері підняла його із цієї безодні.
Крім того, грішники, які страждають на цей порок, повинні усвідомити тяжкість його і покаятися. Це зробити дуже нелегко, але треба! Господь, Який хоче, щоб усі люди спаслися, не відверне Свого лиця від людини, яка звертається до Нього по допомогу. Такого не може бути, щоб людина зверталася до Христа Спасителя, а Він відкинув її. Він для того і прийшов у світ, щоб спасти грішників, тому ми й повинні звертатися до Нього у цій біді.
Досить важливе це питання для сьогодення ще й тому, що зараз створюється багато одностатевих сімей, більшість таких сімей хочуть виховувати дитину, але, так як в одностатевих відносинах дітей бути не може, вони вдаються до іншого виходу – усиновлюють сиріт. І це не припустимо!!! Наше суспільство не повинне допустити, щоб діти-сироти виховувалися в таких сім’ях. Адже яке зерно буде закладене в дитину, такий і плід з нього проросте. Слід задуматися. Що нас чекає скоро такаж участь, як Біблійних міст Содому і Гоморри. Схаменімося, покаймося в своїх блуд одіяннях встаньмо на ноги і не допустімо такого падіння моральних цінностей! Уявімо яка за це чекає відплата! Щоб не говорили науковці, політики та ін., знаймо, що Бог проти цього, хто провадить життя в Бозі, той теж має святий свій обов’язок протистояти цьому. Доля нашої країни і нашого народу в наших руках. Не гнівімо Бога!!! Браття, кайтеся!!! Час бо наблизився…
Закликаю всіх не байдужих вознести свої молитви до Бога, щоб подолати цю мерзоту, яка спідкала і наш народ. Пам’ятаймо, що якщо Бог знайде хочаб десять праведників, то може помилувати цілий народ… Любі мої, тож не допустімо цієї критичної точки, спасаймося в Бозі!!!
Христос посеред нас!!!

Намісник монастиря о.Діонісій (Васильєв)

Кінець світу 21.12.2012

Dionisij — Sat, 08 Dec 2012 14:43:35 GMT

Останнім часом можна почути і прочитати багато інформації про те, що 21 грудня 2012 року нібито настане кінець світу. Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет вважає, що «кінець світу обов'язково буде, і настане він під час другого пришестя Христового і Страшного Суду». Про це, як підкреслив Патріарх, відомо «зі Священного Писання і передання Церкви».

Патріарх Філарет говорить про те, що «всі люди постануть перед Богом дати відповідь за своє життя». Однак, як говорить Патріарх, кінець світу не буде результатом природних причин і астрономічних явищ. За словами Патріарха Філарета, «наближення кінця світу буде супроводжуватися збільшенням кількості стихійних лих». Крім того, Патріарх говорить про те, що наближення кінця світу будуть супроводжувати «знамення з неба, голод, війни та інші біди».

Але, як підкреслює Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, причина кінця світу - це «моральне падіння людей, а не так званий парад планет або закінчення календаря майя».

Крім того, Патріарх Філарет звертає увагу на те, що «будь-які спроби попередньо оголосити дату кінця світу, назвати його рік, місяць і день, є свідомо неправдивими».

У зв’язку з розповсюдженням у ЗМІ чуток про те, що 21 грудня 2012 р. станеться кінець світу, через що в суспільстві нагнітаються панічні настрої, Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет дав коментар для «Церква.info», в якому розвіює безпідставні побоювання та закликає не довіряти фальшивим пророцтвам.

– Зі Священного Писання та Передання Церкви ми знаємо твердо, що кінець світу обов’язково буде, і настане він під час другого пришестя Христового і Страшного Суду. Тоді всі померлі воскреснуть, а живі – переміняться, і всі люди постануть перед Богом дати відповідь за своє життя. Праведники увійдуть у блаженну вічність з Богом, грішники підуть на вічні муки. Земля і все, що на ній, згорить, і буде нове небо і нова земля.

З цього вчення, яке ми маємо з Божественного Одкровення, тобто від Самого Бога, Який говорить лише правду, всі повинні зрозуміти кілька речей.

Найперше, кінець світу не буде наслідком природних причин, в тому числі будь-яких астрономічних явищ. Так, наближення кінця світу буде супроводжуватися збільшенням числа стихійних лих, знаменнями з неба, голодом, війнами та іншими бідами. Але причиною кінця світу буде моральне падіння людей, а не так званий парад планет чи «закінчення календаря майя».

Це моральне падіння приведе до того, що людство впаде у найгірші гріхи та беззаконня. І підсумком цього падіння стане прихід антихриста – людини, яка з допомогою диявола отримає владу над світом, і якій будуть поклонятися, як богу. Його правління триватиме три з половиною роки, після чого і станеться друге пришестя Господа нашого Ісуса Христа, Який покладе край антихристовій владі та владі гріха взагалі.

Новость по теме

Янукович велел Азарову подумать о совести и религии

Тому не мають ніякого сенсу ані поради, ані спроби «пережити кінець світу». Бо кінець прийде до всіх і всього, і всі люди постануть перед Судом Божим.

Слід також твердо пам’ятати про те, що говорить Господь: «Про день той і годину ніхто не знає, тільки Отець мій Небесний». Тобто, будь-які спроби попередньо оголосити дату кінця світу, назвати його рік, місяць і день, є завідомо неправдивими. Це є брехливі пророцтва, від яких люди вже не раз бентежилися. Лише на нашій пам’яті кілька десятків разів «призначали» кінець світу – і завжди все це виявлялося оманою.

Тому і зараз, коли у ЗМІ та в розмовах серед людей говорять про певну конкретну дату кінця світу, Церква може сказати лише одне – не вірте і не бентежтеся! Бо всі ці розмови – неправда і походять від лукавого.

Від поширення таких чуток застерігав ще апостол Павел, нагадуючи, що друге пришестя Христове станеться лише після того, як у світі воцариться антихрист. А з книги Апокаліпсис (до речі, багато хто думає, що це слово означає «кінець світу», хоча насправді воно означає – Одкровення) ми знаємо, що царювати антихрист буде три з половиною роки.

Зараз багато гріха та зла у світі, але ніхто не може правдиво стверджувати, що антихрист, про якого пророкує Писання, дійсно воцарився. Тому і вірити у фальшиві пророцтва про дату «кінця світу» немає ніяких підстав.

І ще слід звернути увагу ось на що. Коли станеться дійсний кінець світу – ми не знаємо. Але для кожного з нас кінець світу настане під час смерті. Коли ми помираємо – цей, звичний для нас світ, перестає існувати, бо ми переходимо у світ потойбічний.

Тож християнам і всім людям треба турбуватися не про пошуки дати загального кінця світу і не про способи, як його пережити чи уникнути, а про те, щоби після смерті увійти у блаженне вічне буття з Богом. Для цього вже зараз слід жити побожно, прислухатися до голосу совісті та творити добро ближнім. Бо той, хто живе з Богом, не боїться ні стихійних лих, ні злих вчинків людей, ні самої смерті, ні кінця світу, бо знає, що він живе не тимчасово, а для вічності.

Тому ще раз закликаю всіх не вірити в неправду та не боятися наближення призначених неправдомовцями дат «кінця світу»!

Українська православна церква пропонує саджати за новини про кінець світу

Українська православна церква Московського патріархату не схвалює істерії навколо чуток про кінець світу 21 грудня 2012 року. Про це в інтерв'ю "Донецьк. Коментарі" заявив глава прес-служби Донецької єпархії протоієрей Георгій Гуляєв.

У Донбасі до "кінця світу" зареєстрували 67 бункерів, носять продукти і труси у валізі, на випадок якщо сонце згасне.

За його словами, чутки про кінець світу провокують в деяких людях споживчі якості. "Відношення православної церкви таке, що у будь-якому випадку це станеться. Але необачно призначати якусь дату, якщо вона не вказана у Священному Писанні. З одного боку трагічні події можуть сподвигнуть людей до покаяння, але багато хто може подумати, що залишилося пару тижнів, і треба за цей час напитися, наїстися, накупити товарів", - відмітив він.

Гуляєв додав, що відношення церкви до інформації про близький кінець світу характеризується принципом - "не заперечуй і не приймай". При цьому він підкреслив, що серед прихожан церкви помітна нервозність, із-за "масової істерії в ЗМІ".

Не "можна сказати, що з'явився наплив прихожан, але відчувається нервозність. Оскільки в ЗМІ йде масована атака, істерія, і люди думають, а раптом це правда, раз сказав, якийсь учений. Хоча цього ученого ніхто і не бачив. Зараз взагалі складно відрізнити новини від фейків, а записи у блогах видаються за журналістські розслідування. Можливо, тим, хто розповсюдив таку інформацію варто дати умовні терміни, щоб надалі не кортило", - заявив Георгій Гуляєв.

Українці перед кінцем світу - священики просять не панікувати

Вже менше місяця залишилося до знакової дати - 21 грудня, коли закінчується календар племені майя і нібито настане кінець світу. І все більше українців починають переживати із цього приводу. Раз у раз на вулиці можна почути розмову на тему: "Що ж буде"?!, а в магазині - побачити людей, що скуповують консерви, сірники, сіль.

Станіслав з Києва на одному з сайтів з оголошеннями розмістив своє: "Шукаю любов на кінець світу". Нам він признався, що в апокаліпсис не вірить і сприймає його як привід для знайомства з дівчатами. Схоже оголошення розмістила і 18-річна Ганна з Білої Церкви: "Шукаю друга або подругу на кінець світу. Посидіти, поржати". "Мені дзвонило кілька чоловік, - розповіла нам Ганна. - Один божевільний якийсь був, звав з ним в гори йти і говорив, що тільки там, читаючи молитви, ми зможемо врятуватися".

Священики запевняють, що причин для паніки немає. "Істинні віряни в апокаліпсис не вірять, а ось серед тих, хто просто іноді заходить в церкву, є легка паніка. Ставлять питання, чи правда це, стали більше сповідуватися", - говорить настоятель Храму Миколи Чудотворця в Києві Сергій Винничук.

Кінець світу перенесли

До апокаліпсису залишився менше місяця. Півсвіту із страхом чекає 21 грудня 2012 року, пише ТСН.

Варіантів апокаліпсису немало: величезні цунамі, землетруси або метеорити, парад планет, енергетичний колапс і закінчення календаря Майя. Яким же він буде насправді - у кожного своя версія.

У українських селах вважають, що від кінця світу не врятують ніякі запаси сірників, свічок і всіляких продуктів. А в американському штаті Канзас тим часом закінчують будівництво розкішного сховища - цілих 14 поверхів на глибині 53 метри. Окрім десятка квартир, в нім є басейн, кінотеатр і бібліотека. За місце у бункері четверо чоловік вже виклали близько семи мільйонів доларів.

Бункероманія масштабно розгорнулася і в Україні. Ті, хто будують, ні імен, ні осіб показувати не хочуть. Лише признаються, що за рік побудували 50 сховищ, один квадратний метр в яких коштує три тисячі євро. "Була дуже серйозна людина, яка боялася і була серйозно налагоджена... Він хоче, щоб близько 30 чоловік жило в замкнутому просторі не менше півроку", - розповів один із забудовників.

Масовій істерії піддалися і зірки українського шоу-бізнеса. Дмитро Коляденко признався, що рівно в 10 ранку 21 грудня вони разом з Іриною Билик і туалетним папером сховаються під землею: "Вона побудувала справжній бункер. Там і підігрівачи, і вода, і повітря". "Вона мені сказала купити свічки, воду. Консерви вона вже купила, потрібно купити туалетний папір, узяти теплий одяг", - розповів Коляденко.

Літос (уривок)

Dionisij — Fri, 31 Aug 2012 09:46:17 GMT

«Аще ти мніх — то мнішествуй!» (про політику в рясі й «рясу» в політиці)

Високоповажний Владико!

У котромусь із попередніх розділів свого послання я пообіцяла з’ясувати «бо», через яке російські церковні ієрархи так не люблять згадувати окремі канонічні правила.

Ви, очевидно, здогадуєтеся, що мова йде про 34-е Апостольське правило, що визнає канонічною підставою для унезалежнення (відділення) Церкви національний фактор; 6-те правило І Вселенського та 17-те правило IV Вселенського Соборів, які визначають канонічною підставою для відділення й усамостійнення Церков адміністративно-територіальний фактор.

Про ці правила Російська Православна Церква в Україні під назвою «Української» Православної Церкви (залежність її від Московського патріархату, як правило, ніде не вказується…) хутесенько «забули» якраз тому, що на них ґрунтується наше канонічне право на створення в Україні Української Помісної Православної Церкви з власним ієрархічним правлінням.

Усі Ваші, Владико, вперті намагання вбити в людські голови тезу про «єдіний народ», якою заперечується національна підстава унезалежнення Української Церкви, та тезу про «общєє Отєчєство — єдіную Святую Русь», якою заперечується адміністративно-територіальна підстава, саме й спрямовані на те, щоб довести світовій православній громадськості, що оті, перелічені мною канонічні правила «не про нас» писані й спиратися на них ми не можемо.

Але вони писані саме про нас: Україна нині — самостійна, не залежна від Московського центру Держава, українці — були і є окремим, самобутнім народом.

Отже, усамостійнення нашої Церкви базується на твердій канонічній основі.

Якщо Ви, Владико, добре знаєте канони, то повинні знати й те, що сам механізм відділення, унезалежнення Церков жодними канонами не визначений.

Історична практика усамостійнення зводиться до того, що Церква відділяється фактично, обирає першоієрарха, а далі домагається визнання цієї фактичної самостійності де-юре. Таким шляхом відділялися й Албанська, і Грецька, й Сербська та інші Церкви, включно з Московською. Й у жодній із названих країн, Владико, не витворився «духовний Вавилон», яким Ви лякаєте українців, не відбулося «разрушение» й «уничтожение веры», й жодна із названих мною Церков благодаті не втратила, навіть Московська, в благодать якої я, на відміну від архімандрита Вашого со братієй, непорушно вірю, попри її «неканонічність» упродовж 141 року й навіть попри її політиканство.

Не втратила благодаті, до речі, й Болгарська Церква, на яку за її прагнення до національної незалежності й фактичне відокремлення від Царгородського патріархату, Царгород у 1872 році накинув «схизму», зняту з неї лише через 73 роки.

Так що процес визнання усамостійненої Церкви світовим православ’ям може тривати й десятиліттями, а іноді й століттями, як у випадку з Московською Церквою.

Та це зовсім не означає, що Церкви, які усамостійнилися, стали «врагами православия»!

А щоб Ви, Владико, не мали підстав звинувачувати мене в «некомпетентности в вопросах православия», то підкріплю свою думку кількома авторитетами, компетентність яких навіть Ви заперечувати, напевне, не зважитесь.

Ось що задовго до мене сказав уже цитований мною митрополит Макарій: «В усі часи християнства існування незалежних національних Церков ніхто й ніколи не визнавав невідповідними Євангельській науці та догматам Церкви».

Так що цитата, наведена Вами з апостольського послання (Фил. 1,21) до справи усамостійнення Церков ніяк не торкається, Ви її приклеїли сюди або з власного «нєдоразумєнія» — в що я повірити не можу, або в цілковитій упевненості в «нєдоразумєнії» тих, хто читатиме Вашу заяву, що значно гірше, бо нагадує елементарне шулерство. Думаю, що й карти підтасовувати — гріх, а цитати із Святого Письма — це вже поза всякими межами. Це — між іншим…

А щодо того, що Церкви, які відділяються від своїх колишніх патріархатів, не є «врагами православия» то, гадаю, що думка Синоду Російської Православної Церкви з цього приводу буде для Вас авторитетною.

Ось що пише Синод у 1904 році в посланні до Царгородської патріархії, захищаючи право Болгарської Церкви на самостійність: «… прогресивні люди й вожді народів, що прокидаються від сну, — пишеться в листі, — знають, яке незрівнянне значення має віра та її носителька Церква в справі збереження народності та її розвитку. А тому бажаючи незалежності й розвитку своєї народності, вони (прогресивні люди й вожді, а зовсім не «націоналісти та «враги православия», як Ви нас називаєте. — Г. М.) не можуть не бажати не тільки, щоб Церква не ставилася до цього негативно, але щоб і співпрацювала в цьому в межах можливого й дозволеного».

Отож і ми — прогресивні люди! — хочемо, щоб Церква в нашій Державі була по-справжньому Українською, а не такою, що злодійкувато ховається за «українською» вивіскою, навіть від своєї пастви приховуючи свою належність до Московського патріархату й свою залежність від чужої Держави та її політики.

Хочемо, щоб наша Церква співпрацювала з нами в утвердженні української державності, виховувала українських громадян патріотами України, а не дурманила їх пропагандою «єдіной і нєдєлімой», щоб Церква, наша, як українські Церкви по всьому світі, молилася «за Богом береженну Україну нашу, власті та воїнство її», а не за якусь абстрактну — хто-зна яку і чию «страну» та хто-зна за чиє «воїнство».

Хочемо, щоб Українська Церква разом з нами дбала про відродження нашої, майже знищеної за три з половиною століття російського панування, української мови, а не доводила пастві, що мова ця (зауважмо — державна мова) є «безблагодатною», «неканонічною» і взагалі — «улічною». (Чи Ви, Владико, гріха не боїтеся, що таїнство Святої П’ятидесятниці так грубо перекручуєте, слова апостола Павла відкидаєте?..)

А ще хочемо, щоб пастирі наші та ієрархи нашої Церкви шанували наш народ, нашу історію, нашу культуру і хоч трохи знали її…

Синод Російської Православної Церкви, очолюваний інтелігентним і освіченим митрополитом Петербурзьким Антонієм Вадковським, у 1904 році визнав, що такі бажання є абсолютно законними!

Так що, Владико, беріть приклад з інтелігентних попередників своїх і не обзивайте нас «врагами православия» та іншими «страшними» словами.

І не благословляйте більше, будь ласка, свого архімандрита Євлогія та іже з ним публікувати писання, від яких тхне середньовічним маразмом найдрімучішого гатунку: дай таким волю — вони всіх іновірців чи іноконфесійників до «слуг диявола» впишуть і на багатті палитимуть, або, як патріарх Московський Гермоген (1606–1633 рр.), запропонують «поставить законом смертную казнь всем, уклонившимся от православия» (М. Толстой Opus cit. стор. 476).

Кривдно ж за Церкву вашу, Владико, коли увесь той маразм читаєш!

Ну, не вірять архімандрит со братією в силу благодаті Св. Російської Церкви — то це їхня справа. А навіщо ж це невір’я іншим навіювати?

Адже, коли всі оті страшні казки про нашого Патріарха Київського і всія Руси-України, понаписувані архімандритом, читає людина із здоровим глуздом, вона не про нашого Патріарха думає, а про Церкву, «стовпом» якої він був протягом низки десятиліть.

Не секрет же, що його Святість Філарет був не тільки патріаршим екзархом, а й одним із головних претендентів на Московський патріарший престол! А коли Церква сьогодні висуває людину на найвищу посаду в церковній ієрархії, а завтра — позбавляє її «всех степеней священства», то тут уже щось неблагополучно не з цією людиною, а із самою Церквою.

Ну, не може ж бути, Владико, щоб патріаршого екзарха в ту саму хвилину, як він заговорив про усамостійнення Української Церкви, всі смертні гріхи, як реп’яхи, обсіли!..

А якщо ці «гріхи» були й до цього, то дозвольте запитати в РПЦ: як же такий «смертний грішник» міг так довго бути в ній опорою православія та ще й кандидатом на патріарший престол?!

Ой, не слід, не слід було Московській Церкві лякати люд хрещений тими страшними казками про нашого Патріарха!..

Бо коли розумні люди читають істеричні вигуки на кшталт: «В (ім’ярек) живет сатана! В (ім’ярек) действует сатана!» — то замість того, щоб злякатися, вони іронічно думають: «Ото «благодаті» чоловік в Російській Церкві набрався!..»

Це ж біда, Владико! Якщо в людину, що стільки років перебувала в лоні вашої Церкви, в людину, на яку найвищі її ієрархи стяжали благодать Святого Духа (і робили це, як я розумію, згідно зі всіма канонами…), — якщо в таку людину може отак запросто сатана вступити, — то це ж найстрашніше свідчення проти цієї Церкви, найпереконливіший доказ її безблагодатності! І доказ цей не я наводжу, а Ваш архімандрит, з Вашого, Владико, благословення!

Або ще погляньмо, що писали Ваші газети й листівки перед приїздом Папи Римського Іоана-Павла ІІ. Я знову ж нічого не «фальсифікую» й ні на кого не «клевещу», а цитую: «Следует ясно осознать, что после приезда римского папы наш народ окончательно потеряет свою самобытность, верность православию». (газ. «Справедливость» № 5–6 2001 г. «Обращение к Президенту Украины» архимандрита Евлогия со братией Одесского Свято-Успенского монастыря).

Це ж як, Владико, треба вірити в могутню духовну силу католицького понтифіка й не вірити в благодатну дію своєї Церкви, щоб отак перелякатися, що, лише побачивши Папу, увесь народ раптом «верность православию» втратить і в католицтво перебіжить!..

Ви, Владико, наскільки мені відомо, вільно собі «попирали» католицькі та протестантські землі й у тій же Італії, і в Штатах, і, либонь, у Франції, і щось я не чула, щоб після Ваших відвідин ці землі раптом православними стали. І Патріархи Російські сотні разів у католицьких країнах бували й у православ’я їх чомусь не обернули…

То чим же можна пояснити такий переляк вашого духовенства перед приїздом Папи Римського, як не вірою його (духовенства РПЦ) в те, що один-єдиний Папа має більшу силу, ніж уся Російська Православна Церква?

Ми, вірні УПЦ КП, як і наші ієрархи, настільки віримо в силу благодаті нашої Церкви, що приїзд римського понтифіка, як Ви знаєте, жодного страху у нас не викликав. І можу з упевненістю сказати, що жоден із наших вірних, навіть із тих, хто, як я, наприклад, бачив католицького святителя на власні очі, «не утратил самобытности» й у католицтво не перебіг. Думаю, що й у церквах Московського патріархату з цим ділом усе благополучно…

Але навіщо ж отак, у ненависті до інших, ганьбити самих себе?!

Ви ж із отим пошуком чужих «гріхів», зі своїми протестантами проти «нашествия латинян» (в особі одного-єдиного Папи Римського!!!) повторюєте гоголівську історію про «унтерофицершу, которая сама себя высекла». Ненависть, Владико, дуже поганий порадник…

Та підсумуємо сказане й зробимо висновки з нього:

Висновок перший: правило 6-те і 17-те I та IV (відповідно) Вселенських Соборів, що визначають адміністративно-територіальний фактор канонічною підставою для усамостійнення Церкви, та правило 34 св. Апостолів, що визнає такою підставою національний фактор, забезпечують нам канонічне право на створення незалежної від Московського патріархату Помісної Української Православної Церкви.

Висновок другий: оскільки сам механізм відділення жодними канонами не обумовлений, то Українська Церква в практичному втіленні ідеї своєї самостійності використала практику усамостійнення всіх інших Помісних Православних Церков, враховуючи й практику усамостійнення Московської Церкви, яка нині претендує на роль «найканонічнішої й найблагодатнішої охоронительки чистоти православ’я».

Висновок третій: оскільки Українська Церква Київського Патріархату оголосила про свій вихід з-під юрисдикції патріархату Московського, який, як ми бачили, й без того не мав на неї жодних канонічних прав, то будь-які рішення Московської патріархії щодо Київської, прийняті після фактичного усамостійнення останньої, не є правочинними. Після оголошення свого фактичного усамостійнення Церква підпорядковується своїй власній, самостійно обраній ієрархії — такою є практика усамостійнення всіх згадуваних вище Церков, у тому числі й Московської.

Висновок четвертий: оскільки канонічне право на усамостійнення Української Православної Церкви Київського Патріархату базується на канонічних правилах, а в питаннях віровизнання та догматики вона ні на йоту не відхиляється від Євангельської науки та догматів православ’я, то жодних причин для її невизнання чи шельмування, які б лежали в площині релігії, — немає.

Причини ці лежать у сфері політичних та матеріальних інтересів.

Ми — політики різних рівнів і рангів, патріоти своєї Держави (Української Держави, а не якогось «общєго Отєчєства»), що опікуємось утворенням Української Помісної Православної Церкви завжди заявляли і заявляємо, що це є одним з основних питань державотворення, а отже — політичним питанням.

Для Вас, Владико, та для Вашого керівництва це — також, насамперед, питання політичне. Різниця в тому, що відстоюємо ми з Вами політичні інтереси не міфічного «єдіного Отєчєства», а двох різних Держав: ми — Української, Ви — Російської. Тому й завдання наші не збігаються. Наше завдання — утвердження України як суверенної, незалежної Держави.

Ваше — надзвичайно чітко сформульоване Буйловим та Дугіним: «присоединение, и на сей раз — полное слияние Украины с Россией», бо «существание Украины в качестве суверенного государства вредит геополитическим интересам России».

Смішно було б сподіватися, щоб Московський патріархат підтримував інтереси не своєї Російської, а чужої — Української держави, як смішно було б очікувати, щоб духовенство, підлегле йому й залежне від нього, раптом кинулося утверджувати й розбудовувати незалежну Україну, існування якої не вписується в російську геополітику.

Усе цілком закономірно: своя сорочка ближча до тіла…

Інша справа, що Ви, Владико, як і інші служителі Московського патріархату в Україні, оту свою «політичну сорочку» вправно ховаєте під рясу, роблячи вигляд, що, окрім «чистоти православія» та «дотримання канонів» вас ніщо інше не цікавить. Для цього вам доводиться, даруйте, брехати. Брехати нахабно, вперто, щоденно, обливаючи брудом українських патріотів, Українську Церкву; лякаючи посполитий люд «націоналізмом», «покатоличенням»; вигадуючи міфи про «єдіний народ» та «общєє Отєчєство».

Щоб ця брехня більше скидалась на правду, ви навіть оголосили частину РПЦ Українською Церквою, ховаючи, проте, навіть від своїх вірних той факт, що ця (буцім Українська) Церква є підпорядкованою Московському патріархату й зобов’язана виконувати всі рішення Синоду Російської Православної Церкви. Усе це ми вже «проходили», Владико! Була вже у нас російська «автокефалізація» Української Церкви!

Але ж Ви, Владико, ні історії України, ні історії її Церкви не знаєте. Тим більше, не знають її й ті, для кого ви помістили в Internet свою облудну заяву «Рух против православия».

Тому мушу зробити ще один «екскурс» в історію, вже дещо ближчу до нашого часу. Діло це в 1917–1923 рр. було…

Коли в лютому 1917 року самодержавство впало й над Україною повіяли жовто-блакитні вітри національного відродження, парафіяльне українське духовенство звернулося до єпископату за благословенням на відправу богослужінь українською мовою. Якщо врахувати, що із 27-и тодішніх єпископів було лише 4, які народилися в Україні, а із цих чотирьох був лише один — Парфеній Полтавський, — якого можна було назвати українцем, то не важко здогадатися, яку відповідь дав єпископат. Ту, яку чуємо й сьогодні: «Как можно заменить язык, подаренный нам св. Кириллом и Мефодием на площадью рожденную, уличную украинскую речь!».

Це я, Владико, Вашу «Справедливость» процитувала. Але й відповідь тодішнього єпископату була, приблизно, такою ж.

— Не разрешаю пользоваться в церкви базарным языком! — кричав на Великдень харків’янам єпископ Харківський Антоній Храповицький.

А тодішній митрополит Київський Володимир (до речі, Ваш, Владико, земляк із Тульщини) тільки наївно руками розводив:

— Какая Украина?! Какой украинский народ?! Разве малороссы — не те же русские? Як бачите, Владико, земляк Ваш також про «єдіний народ» і «общєє Отєчєство» говорив. Видно, на Тульщині це «модна» теорія…

Різницю між «малоросами», тобто українцями, й «русскими» бідний митрополит Володимир зрозумів, на жаль, лише тоді, коли російські «братішкі», зайнявши Київ у січні 1918 року, розтерзали його під мурами Лаври.

У Києві за два дні січня 1918 року, свідчать історики, було знищено 15 тисяч жителів. Кажуть, що «братья» стріляли, не дивлячись, — просто на звук української мови. А бідного митрополита не врятувало й те, що він цієї «неканонічної» мови не знав.

Тоді, Владико, московські бандити також, як оце Ви нині, Україну від «націоналістів, що засіли в Центральній Раді», рятували. Тоді, правда, від «буржуазних».

Ви, очевидно, від «демократичних» рятуєте? І не стріляєте нікого, спасибі Вам. Поки що Ви просто закликаєте своїх вірних «биться за каждую святиню, каждый храм», якщо Вселенський Патріарх визнає Українську Церкву. Як саме й з допомогою якої зброї «биться» Ви не уточнюєте.

Це я не «клевещу» на «невиновного», а цитую листівку, яку мені вручили у Вашому кафедральному Соборі у Великодню ніч 2001 року, коли я прийшла туди Воскреслого Господа славить та паски святити. Я ж бо, Владико, на відміну від Вас, визнаю не «українського» чи «російського» Бога, а того Єдиного, що в третій Своїй іпостасі «скрізь є і все наповнює». Чуєте, Владико, — скрізь! І в українській, і в російській, і в болгарській, і у вірменській чи румунській церкві.

Бо я, на відміну від Вас, вірю обітниці Христовій: «Де двоє чи троє зберуться в ім’я Моє, там Я поміж них перебуваю». І мені як віруючій байдуже, в якій церкві молитися, — Бог мене навіть у дрімучому лісі почує і зрозуміє на будь-якій мові, якщо молитва моя буде щирою, бо Він — Бог, для якого немає «ні елліна, ні іудея», ні українця, ні росіянина, а є праведний і неправедний, чесний і облудний, чистий серцем і лукавий.

Отож, і нас, Владико, Господь судитиме не за те, в церкві якого патріархату ми молилися — Московського чи Київського, а за те, чи щирими були наші молитви, чи не дурили ми ближніх своїх, чи дотримували Заповідей Його, чи не використовували Слово Боже з неправедною метою.

Та повернемося в Київ, звідки вже наприкінці лютого 1918 року більшовицькі війська вигнано й рух за усамостійнення Української Церкви розгорнувся з новою силою. Коли цей рух охоплює все більшу частину духовенства та громадян України, Московський патріархат (точнісінько, як на початку 90-х!) перехоплює ініціативу й хутенько, з «власної волі», дає Українській Церкві автономію.

У червні 1918 року, на проведеному Московським патріархатом Всеукраїнському Соборі, єпископи (склад їх нам відомий, до того ж усі вони Московському патріархату й підлеглі) обирають митрополитом «Української» Церкви не кого іншого як… ну, правильно!… вже знайомого нам «українця» з Харківщини Антонія Храповицького!

Як писав у своїх спогадах бл. митрополит УАПЦ Василь Липківський, «для Української Церкви було обрано Російський автономний церковний уряд».

Так що, Владико, «Українська» Церква Московського патріархату з російським «автономним» управлінням та харків’янином-першоієрархом на чолі у нас уже була! Оскільки в ній, як і в теперішній, нічогісінько українського не було, а свідомість народу стояла значно вище, ніж зараз, то обман розкусили значно швидше, ніж тепер, і рух за справді Українську, незалежну від Москви Церкву спалахує з новою силою.

У переддень Покрови, 13 жовтня 1921 року збирається І Всеукраїнський Собор Української Автокефальної Православної Церкви, який приймає рішення про відокремлення від Московського патріархату і від імені українського духовенства й мирян звертається до промосковського єпископату та патріаршого екзарха в Україні Михайла Єрмакова¹ з проханням висвятити для відродженої Української Церкви єпископів, згідно з канонічними правилами, затвердженими Вселенськими Соборами.

Але «братня» Церква, як і нині, загукала: «Раскол!», а екзарх Єрмаков, подвигнутий, очевидно, «християнською любов’ю», відповів і зовсім у стилі «істинного православія»: «Я гадюк не висвячую». Ви знаєте, Владико, я вмію розуміти й презентантів ворожої мені ідеології, якщо вони чесні.

Ну, вважали промосковські єпископи, що українську мову не можна пускати в Церкву, бо вона «базарная» чи там «уличная»; ну, не повинно бути в Україні незалежної Церкви, бо й українці — «такіє же русскіє». Це неправильно, але це — їхнє переконання, й тут нічого не вдієш…

Та варто було Українській Церкві після всесоборного висвячення митрополита Липківського² стати на ноги, створити свій єпископат, відкрити парафії по всій Україні, як Московська ієрархія враз міняє свої «переконання», втрачає свій страх перед «расколом» та заходжується творити ще одну Українську автокефальну Церкву, направо й наліво висвячуючи для неї україномовних єпископів.

Хиротонія першого з них — Феофіла Блудовського — відбулася в Полтаві 14.01.1923 р. з благословення все того ж Михаїла Єрмакова.

Скільки розбрату, чвар і ворожнечі виникало, коли на одній єпархії чи парафії стикалися два (українських же!!!) єпископи чи священики — «липківець» і «блудовець» — говорити не доводиться. Московські майстри розколів свою справу знали добре!

Збитий з пантелику розмовами про «канонічність» Церкви Блудовського й «неканонічність» «самосвята» Липківського (очевидно, й апостола Павла слід уважати «самосвятом», Владико??), український люд почав масово переходити на бік «канонічної блудовщини».

Коли ж позиції Церкви, очолюваної бл. митрополитом Липківським ослабли настільки, що потреба в «альтернативній» Церкві відпала, фарс з «блудовською» Церквою, затіяний Московським патріархатом, припинився, а сам Феофіл Блудовський був судимий тим же екзархом Московського патріарха Михаїлом Єрмаковим, що й висвячував його, та позбавлений «всех степеней священства». Мавр зробив свою справу — мавр може щезнути…

А був це, як випливає з писань багатьох тодішніх церковних діячів, чоловік пристойний, який щиро вболівав за українську справу й піддався на провокацію Московських ієрархів, щиро вірячи, що їх турбує лише проблема «порушення канонів» при посвяті митрополита Липківського, та бажаючи забезпечити Українській автокефалії «суто канонічність».

Ех, маври ми, маври наївні!.. Скільки нас учити треба, щоб ми вирозуміли нарешті?! От і знову мало не пів-України розвісило вуха й слухає Ваші, Владико, та Ваших собратій «страсті-мордасті» про «чистоту православія», «порушення канонів», «расколи» та «служение антихристу»…

А Ви тим часом «прихватизуєте» наші храми, землі, церковне майно, надбане нашими дідами й прадідами, щоб потім, коли Українська Помісна Церква буде створена й визнана світовим православ’ям (а це буде — ви це прекрасно знаєте!), можна було кричати на весь світ, що всі ці багатства належать Росії в особі її Церкви. І кричати — на «законних» підставах, бо всі «бумажки» будуть у вас «законно» оформлені.

Ви ж зараз, галасуючи про «чистоту православія», займаєтесь тим, щоб устигнути все підгорнути під себе: церкви, збудовані Іваном Мазепою, переходять у власність Московського патріархату! Стоїть питання про приватизацію Києво-Печерської та Почаївської Лаври — найбільших святинь України!

Чи знають одесити, що майже вся 16-та станція Фонтану, вкупі із шматком Маячного провулку — вже є власністю (приватною власністю!) Московського патріархату? Всі храми міста — ваші! Ви не зупинилися перед тим, щоб викинути на вулицю дітей із юнацької спортивної школи та з Будинку дитячої творчості. Зараз ви терміново судитеся за головний корпус Одеського сільськогосподарського інституту, бо колись, мовляв, там була семінарія.

Скільки приміщень під ту семінарію Ви вже отримали?! Адже й комплекс у Маячному провулку вам було дано саме під семінарію, взамін Пантелеймонівського подвір’я. Але ж Пантелеймонівське подвір’я вам повернули!

Та Ви викидаєте, фактично, знищуєте навчальний заклад, де наші діти здобувають професії, такі необхідні для них і для розвитку сільськогосподарського виробництва в нашій Державі, бо вам усе мало й мало, бо вам треба пошвидше вхопити все в свої руки, щоб збільшувати кількість тих, хто буде «биться за каждый храм», коли Україна нарешті проснеться й побачить, що доки вона спала, приспана вашим словоблуддям про канони, «єдіний народ» і «общєє Отєчєство», її, як липку, обдерли «единокровные и единоверные братья».

Ви називаєте мене «націоналісткою»… Не буду відхрещуватися від цього слова. Цей «ярлик» я носила, Владико, на чолі своєму з 23-х років, хоч ніколи «націоналісткою» в тому розумінні, яке Ви (й колишнє КДБ) вкладаєте в це слово, не була.

Я — донька України й українського народу. Я (як і мільйони моїх однодумців) прагну, щоб моя Матір-Україна була ні від кого не залежною, сильною й багатою Державою; щоб її шанували чужоземці й любили всі мої співгромадяни, якої б національності вони не були, — таких я з чистим серцем зву братами й дарую їм весь безмір своєї любові й поваги.

Я люблю свій народ і хочу, щоб він став вільним, гордим народом, а не придатком до будь-якого, навіть найбільш «вєлікого» народу світу, бо я переконана, що кожен народ (у т. числі й мій, український) по-своєму великий.

Я (як і ніхто з моїх однодумців) не «продаю Украину Западу», але (як і всі патріоти України) не хочу, щоб її продали «Сєвєру». Я хочу, щоб і з «Западом» і з «Сєвєром» Україна розвивала рівноправні, взаємовигідні, добросусідські відносини.

Тому я займаюся політичними проблемами, однією з яких є й проблема Української Помісної Православної Церкви, не залежної від ідеологічних впливів інших держав. І в цьому я чесна перед Богом і перед світом.

Чому ж Ви — монах, що дав обітницю служити лише Богові, а не мирським пристрастям, втручаєтесь у політичні справи, використовуєте церковні амвони з ідеологічною метою?

Сказано ж бо є: «Аще ти мніх — то мнішествуй»! А не політиканствуй, значить… А коли хочете бути політиком — знімайте рясу і клобук (митру також!) і, не спекулюючи словом Божим та саном, не ховаючи свого політичного обличчя, відверто пропагуйте свої антиукраїнські, проімперські ідеї!

Я звинувачую Вас, Владико, в лицемірстві, в обдурюванні пастви Вашої, в наклепах на мене особисто й на інших українських патріотів, у тім числі й на Народний Рух України, який ніколи не виступав проти православ’я; в наклепах на нашу Українську Православну Церкву Київського патріархату; в наклепах на наших співвітчизників греко-католиків.

Я звинувачую служителів Церкви, підлеглої Московському патріархату, в тому, що, обманюючи українську паству, вониграбують наших нащадків, переводячи власність церковних громад у власність єпархій Московського патріархату.

Саме — обманюючи! Бо якби члени церковних громад розуміли, що віддане ними в єпархіальну власність народне добронавіки стає надбанням релігійного центру чужої Держави, тобто, стає навіки втраченим для України, то кожна, навіть найбезграмотніша, бабуся задумалася б, чи можна таке робити.

Але Ви, Владико, та інші «слуги Божі», «взыскующие градов земных», їм цього не пояснюєте. Ви їм кажете, що представляєтеУкраїнську Церкву, а з іншими Церквами в Україні боретеся, бо вони «неканонічні», «розкольницькі» й служать «не Богу, а антихристу».

Це Ви, Владико, та «іже з Вами» не Богу, а великодержавному, імперському Мамоні служите, перетворивши храми Божі в розсадники антиукраїнської пропаганди, сіючи розбрат в українському суспільстві та отруюючи свідомість громадян.

Усамостійнення Церкви після утворення самостійної Держави — це не розкол. Це нормальний, десятки разів практикований у світовому православ’ї процес, продиктований політичними реаліями.

Розкол — це коли старесенька бабуся тиче сухесенькі, тремтячі кулачки в обличчя літньому священику (який зайшов поклонитися Касперівській Богородиці) й кричить несамовитим голосом: «Вон! Вон, раскольник, из нашего храма!»

Розкол — це коли учень-п’ятикласник, якого вчителька навчає любити свою Українську державу, приходить і питає в неї: «А почему в Соборе все говорят, что Украинская Церковь — сатанинская?»

Кожна людина існує в кількох іпостасях (чи, як каже наука, соціальних ролях): людина — громадянин своєї Держави; людина — представник своєї нації; людина — сповідник певної віри й вірна певної Церкви; людина — член певного мікросоціуму: сім’ї, трудового колективу, партії чи групи. І чим гармонійніше ці іпостасі (чи соціальні ролі) людини поєднуються між собою, чим менше дисонансів виникає між ними, тим більше благодаті, добра й радості — й у серці окремої людини, й у суспільстві в цілому.

А тому розкол — це коли, як у того учня-п’ятикласника, розколюється свідомість громадянина своєї Української держави і «віруючого» — прихожанина церкви Московського патріархату.

І тому справжні розкольники — це ті, хто розколює нашу свідомість і наші душі, замість хліба духовного, простягаючи нам політичний камінь, підступно загорнутий у препароване й на свій ідеологічний копил витрактуване Слово Боже. Хоч таке «слово» вже й Божим, мабуть, називати гріх…

Бо хіба можна сказати, Владико, що Ви несете людям Слово Боже, читаючи оту суміш політиканства, пересипаного цитатами із Святого Письма, які не підтверджують Ваших слів, а часто навіть заперечують їх, показують їхню олживість.

Ось Ви пишете про нас, вірних УПЦ КП: «ушедших из Церкви называют еретиками, отступниками, раскольниками… Условием жизни в Церкви является вера и жизнь во Христе по его (так у Вас написано чомусь… Мене вчили, що й займенник, який заміняє ім’я Господнє, пишеться з великоъ літери. — Г. М.) Святым Законам-Канонам», а далі цитуєте: «Живите достойно благоветствования Христова». Блудословите, Владико!

Христос не заповідав нам жити під Московським патріархатом, так що те, що ми з-під його опіки вийшли, зовсім не значить, що ми не достойно Христової науки жити стали… Це по-перше.

По-друге, наскільки я, «политик, некомпетентный в православии», орієнтуюся, то Христос начебто канонів не встановлював. Господь наш, зійшовши на землю в людській і Божій сутності, якщо я не помиляюся, ствердив Закон, даний ще Мойсеєві, та дав нам нову Заповідь — Заповідь Любові!

Владико! Ви думали колись над цим? Лише одна Заповідь — а виникла нова світова релігія! І світ почав відлік нової ери!..

Ось над чим би думати й про що писати, Владико! Про оцю таємничу силу й незглибиму духову мудрість нової, вперше Христом-Богочоловіком проголошеної, Заповіді!..

А Ви пишете, що Христос канони творив… Та не творив Він ніяких канонів! Їх люди творили! Хай навіть богонатхненні святителі (хоч і далеко не завжди), але творили їх в умовах певного часу, часто, з приходом інших часів, відміняючи їх, приймаючи інші, або й забували зовсім про деякі й просто їх не дотримувались. (Ясна річ, я не маю тут на увазі канонічні біблійні тексти…)

Ви кажете, що «некомпетентным в православии политикам не следует рассуждать» на подібні теми. Але як же мені «нє рассуждать», коли я Вам у цю мить, не відриваючись від столу, можу назвати добрий десяток канонів, про які Ви самі забули й зроду їх не дотримувалися!

Ну, скажіть мені, будь ласка, чи є в «найканонічнішому» Московському патріархаті хоч один ієрей, який не пустив би свою донечку до школи й залишив безграмотною? Чи, може, Ваші племінниці або їхні доньки читати-писати не навчені?

А це ж суворо заборонено канонами, творення яких Ви Христу приписуєте: «А жінок грамоті не слід навчати», — каже канонічне правило Карфагенського Собору, що відбувся, здається, у 208 році. Давненько, правда, але ж ніхто це правило й досі не відміняв! Можу знайти, зрештою, й дещо пізніше. Ось хоча б отаке: «А хто, прийшовши до храму, не причаститься, той відлучається від церковного єднання». Це вже 680 рік, 29-е правило 6-го Вселенського Собору.

У Вас, Владико, у Вашій «найканонічнішій» Церкві всі прихожани щодень причащаються?? Чи, може, Ви тих, хто помолився й пішов, не причастившись, від церкви відлучаєте?

11-те, здається, правило Трульського Собору забороняє входити в дружнє спілкування з євреями, «приймати від них їжу чи ліки та митися з ними в лазні».

Щодо лазні — не знаю. Не знаю також, чи Ви, приймаючи ліки, питаєте, якої національності був фармацевт, що видав їх, а от як Ви входили в «дружнє спілкування» з нашим колишнім мером — це я сама мала нагоду кілька разів бачити.

Я б Вам, Владико, з величезним задоволенням навела ще цілий ряд прикладів подібних канонів, якби мала трохи більше часу, але поки що й цього досить, щоб зрозуміти, що Закон Божий і канони — різні речі. Канони зі зміною світоглядних уявлень, життєвих умов, як бачимо, виходять з ужитку, іноді повністю відміняються, як, наприклад, рішення Ферраро-Флорентійського, що звався 8-им Вселенським Собором, чи того ж Московського Стоглавого Собору 1551 року.

Але ж Закон Божий, Слово Господнє відмінити чи переінакшити не можна! Воно вічне в просторі й часі. Сказано ж: «Земля і небо перейде, а Слово Боже не перейде».

То чи ж не єрессю є ототожнювати Велич Божого Слова з канонічними правилами, витвореними земним розумом?

І ще одне: зі сказаного Вами (наведена вище цитата з Вашої Заяви) виходить, що ми «ушли из Церкви» і перестали «жить во Христе».

Але ж ми із Церкви «не ушли»! Ми просто із Церкви Московського патріархату перейшли у відроджену Українську, яка живе за тими ж Законами Христовими, що й Ваша, сповідує ту ж саму віру, дотримується тих самих догматів.

Якщо всіх, хто коли-небудь перейшов у лоно усамостійнених, відділених від своїх колишніх патріархатів Церков, вважати «єретиками, отступниками и раскольниками», то такими виявляться і серби, й албанці, й румуни, і грузини, й греки, й (о, Господи, жах який!..) усі вірні Московського патріархату, який також колись «ушел» від Царгородського.

Ви стверджуєте, що Ви рятуєте від «раскольников» «единство Церкви Христовой». Але ж єдність Христовой Церкви не означає такої собі церковно-адміністративної єдності під егідою, приміром, Московського чи ще якогось одного патріархату, бо ніде, в жодному місці Святого Письма Ви не знайдете положення про те, скільки і яких патріархатів має бути в світі і які Церкви якому з них мають підпорядковуватись.

Єдність Церкви Христової — це духовна, а не адміністративна єдність! Єдність на високому рівні душі, на рівні віри, на найвищому рівні добровільного підпорядкування Єдиному Богові нашому, а зовсім не якомусь Єдиному патріархові чи патріархату.

Єдиний пастир стада Христового — це не Московський чи ще якийсь Патріарх. І стадо це — не вірні якогось окремого патріархату, а всі ми, об’єднані не церковно-адміністративним підпорядкуванням, а спільною вірою, спільною любов’ю до Господа й до ближнього, спільним прагненням добра й миру. Саме на цій єдності ґрунтується єдність Святої нашої Церкви. Саме цю єдність нам треба берегти в ім’я «мертвих, і живих, і ненароджених», в ім’я Господа нашого і правди Його!

І сьогодні я звинувачую Вас, Владико, а в Вашій особі й увесь Московський патріархат у розколі й розламі цієї єдності, здійснюваних Вами в ім’я великодержавної імперської гордині, в ім’я стяжання багатств у чужій державі, в ім’я політичних інтересів колишнього імперського центру.

І нехай у цій, далеко не рівній, моїй тяжбі з Вами Господь мені буде і Суддею, і Свідком.

З повагою до Вашого сану — Галина Могильницька

Церква не благословляє!!!

Dionisij — Fri, 31 Aug 2012 09:08:24 GMT

У Київському Патріархаті не дають благословення священнослужителям висувати свої кандидатури на парламентських виборах

13:34

Напередодні кожної виборчої кампанії до Верховної Ради раз-по-раз виникають питання щодо участі в ній священнослужителів у якості кандидатів. Чи підтримує Церква Київського Патріархату висування своїх кліриків у депутати? На це питання відповів речник Київської Патріархії архієпископ Євстратій.

«УПЦ Київського Патріархату не дає благословення духовенству - архієреям, священикам і дияконам - балатуватися до Верховної Ради. Такою є позиція нашої Церкви, особисто Святійшого Патріарха Філарета. Вона відповідає і канонам, і церковній традиції – зазначив владика. – А без благословення Предстоятеля вирішувати такі питання жоден клірик не має права. Той, хто висувається у депутати без благословення, буде змушений обирати між служінням у Церкві та політичною діяльністью. Суміщати одне й інше він не зможе».

Ієрарх відзначив, що якщо хтось вже висунув свою кандидатуру на виборах, то це відбулося без відома Патріарха і без його благословення. «Я спілкувався зі Святійшим Владикою з цього приводу – він нікому з кліриків благословення не давав ні на балатування у списках партій, ні на висування в округах. Зараз завершується реєстрація кандидатів, і кожен клірик, який висуне свою кандидатуру, матиме розмову з Предстоятелем щоби визначитися. Якщо хоче бути депутатом – буде звільнений від служіння і як приватна особа може брати участь у виборах. Якщо хоче далі служити – мусить зняти свою кандидатуру» – підкреслив архієпископ Євстратій.

Прес-центр Київської Патріархії

Соучастник

Dionisij — Fri, 31 Aug 2012 09:06:42 GMT

Когда в Киеве посреди бела дня спилили поклонный крест, только одна фотография ужаснула больше, чем полуголая — бензопилой — по живому и Животворящему. Толпа журналистов вокруг. Спокойные, все с Марками высшей марки «делали свою работу».

Всегда думалось, что нет циничнее в журналистике работы, чем «Первые фото с места катастрофы!». Но фото с места катастрофы — это трафик, битва за аудиторию, и понимание, на какие кнопки души надо нажать, чтобы аудиторию перехватить. Повышается внутренняя активация и… «А нет ли фотографий лиц родственников в момент, когда они узнали о взрыве Дискавери?». Но здесь журналист едва ли может изменить ситуацию, он еще не совсем соучастник.

Есть блестящее самооправдание и успокоитель для совести «Я на работе», «У меня задание», «Меня уволят». Такая советская круговая порука — так начальство решило, я за это не отвечаю. Если я откажусь, то другой пойдет. А если бы отказались все и сразу?!

Разделение ответственности рождает Освенцим. Мысль не новая. — там никто никого не убивал. Никто не убивал заключенных в концлагерях: один всего лишь довозил их до лагеря, другой всего лишь проводил медицинское освидетельствование, третий доводил до камеры, четвертый камеру закрывал, пятый поворачивал рычаг газа. И ни один непосредственно не убивал заключенных. И убивал каждый. Так отключали электричество на Дальнем Востоке: один просто передавал распоряжение из Москвы, другой сообщал информацию рабочим, третий поворачивал нужный рычаг. Так ответственность не ложилась ни на кого, ложась одновременно на всех.

Да, это тоталитарная система. Она работает, пока один фотограф не скажет: «Я не буду это снимать». А потом второй, третий и четвертый не откажутся. Или не бросят камеру и не попробуют остановить безумного.

Соучастником становятся за одну сотую секунды. Один кадр. Это бесповоротное решение. От этого момента жить с этим.

«Главный ключ нашего бытия или небытия — в каждом отдельном человеческом сердце, в его предпочтении реального Добра или Зла» — это Солженицын.

Так замечательно написал об этом Валерий Панюшкин:

«Про себя я хорошо помню, когда впервые изменил профессии. В Генуе. Во время саммита Большой восьмерки. Тогда полиция с применением слезоточивого газа, дубинок и водометов разгоняла стотысячную демонстрацию антиглобалистов.

А я сидел над бегущей толпой на камне, на скале, возвышавшейся над набережной, закрыл нос мокрым платком и писал в блокнот. Слезы, сопли и пот градом текли, конечно, но ничего было, терпимо.

А потом я увидел, как совсем рядом со скалой, на которой я сидел, споткнулась и упала в бегущей толпе девчонка лет шестнадцати. Девчонка была белокожая совсем, с рыжими дредами на голове и одета была в некоторое подобие индийского сари.

Она упала и не могла встать. Толпа бежала прямо по ней. И я знал, что должен был сидеть на своей скале и записывать в блокнот подробности. Но я спустился со скалы, растолкал бегущих и затащил девчонку на скалу. Она была без сознания, но дышала, и сердце билось. И я держал ее на руках, а блокнот потерял. И когда полицейская цепь прошла мимо нас, я отнес эту девчонку к машинам скорой помощи. А сам вернулся искать блокнот. И не нашел.

С этого дня, в сущности, я больше не репортер».

Летописец или соучастник? Наверное, тут не провести простой юридической границы. Все сложнее. Потому что граница каждый раз проходит прямо не по заметке… По нам.

Анна Данилова

http://www.pravmir.ru/

Відновлення зганьбленого Хреста

Dionisij — Fri, 31 Aug 2012 09:02:52 GMT

В центре Киева восстановили крест, спиленный Femen

13:37

На месте поклонного креста, который накануне спилили активистки движения Femen, в субботу, 18 августа, общественные активисты установили новый временный крест, сообщает "Религия в Украине" со ссылкой на АТН.

В акции по восстановлению святыни участвовал Александр Бригинец, глава постоянной комиссии Киевсовета по вопросам культуры и туризма.

Вскоре восстановленный крест обещают заменить на постоянный. Как выяснилось, спиленный девушками крест был установлен греко-католическими верующими, а не православным (акция Femen была направлена против «кремлевско-поповского режима»). Он был установлен в память о замученных и расстрелянных во время голодомора и репрессий НКВД еще в 2004 году, но без разрешения властей.

Фото восстановленного креста разместил на своей странице в сети Facebook юрист Клим Братковский.

Активисты, которые в субботу поставили временный крест, считают, что своими действиями движение FEMEN не поддерживают Pussy Riot, а только вредят.

Крест окончательно собираются восстановить полностью 23 августа. Всеукраинское объединение "Свобода" взяло на себя ответственность организовать акцию по восстановлению креста

Предстоятель УПЦ (Киевский Патриархат)- о расколе, роли патриарха РПЦ МП Кирилла и гонениях на "Pussy Riot"

Dionisij — Fri, 31 Aug 2012 08:57:53 GMT

Предстоятель УПЦ (Киевский Патриархат)- о расколе, роли патриарха РПЦ МП Кирилла и гонениях на "Pussy Riot"

13:45

- Скандалы, связанные с патриархом Кириллом, - конфликт вокруг квартиры его родственницы, выступление Pussy Riot - в самой РПЦ называют негативной информационной кампанией. Вы разделяете такое мнение?

- Кирилл преподнес эти скандалы как гонение на Церковь. Но это неправда. Не может быть гонения на Церковь, которая срослась с государством. Государство защищает РПЦ и патриарха. Но то, что Россия не воспринимает Кирилла, и видно по протестам этих феминисток. Ну скажите мне, в Украине тоже гонения на Церковь из-за того, что Кирилла встретили тут обнаженной грудью? Какие это гонения?

- Почему церковь из гонимой превратилась в гонителя?

- Потому что дьявол, который искушал самого Христа, искушает и церковных иерархов. Везде и всегда. Силы зла направляют действия против крупнейших церквей. РПЦ - одна из ведущих. Поэтому и нападки на РПЦ в связи с этим сильнее, и искушений больше. В советские времена были настоящие гонения. Ведь были настоящие мученики, убиенные советской властью. Эти же иерархи - не мученики. Потому что они строят свое земное благополучие, свои резиденции, собирают громадные суммы для своего обогащения. Поэтому сказать, что нападки на них безосновательны, нельзя. Дьявол бьет по слабым местам.

- Последний приезд патриарха Кирилла в Украину прошел почти незаметно. У него наступил кризис стратегии в отношении нашей страны?

- Украина уже не воспринимает приезды патриарха Кирилла. По сути, ни одного позитивного отзыва на его визит нет. Вначале, когда он приезжал, собиралось много людей. Сейчас на его богослужение большое количество верующих привезли из России. Главная цель визитов Кирилла в Украину - общероссийская политика. Покорить Украину, присоединить ее к России в той или иной форме. И поскольку Российская церковь тесно переплела свои интересы с государством, и светская, и церковная власти действуют в одном направлении. Церковь хочет подчинить Украину путем лишения УПЦ МП самостоятельности в управлении.

- Но ведь настоящих сторонников отмены самостоятельности УПЦ МП среди украинских архиереев нет. Даже среди союзников Кирилла.

- Если говорить про Иллариона (Шукало) или про Павла (Лебедя), то они не против самостоятельности и независимости. Но для того чтобы стать во главе Церкви, им надо обещать Патриарху, что они приведут устав УПЦ МП в соответствие с уставом РПЦ. В чем это заключается? В том, что РПЦ разделена на митрополичьи округа, включающие в себя несколько епархий. Если создать округа и в Украине, никакой самостоятельности и независимости у Украинской церкви не останется. Потому что округа подчиняются непосредственно Патриарху и Синоду РПЦ. Когда мы говорили об этом, со стороны УПЦ МП все опровергали. Пока сам митрополит Владимир не признал, что такая опасность существует. Поэтому он и пытается упразднить комиссию по вопросам устава УПЦ.

- Но ведь с точки зрения церковного права простой комиссией это сделать невозможно. Права широкой автономии УПЦ МП подтвердил Поместный собор.

- Дело в том, что Москва никогда не считалась с канонами в ситуациях, которые касаются ее интересов. Возьмем к примеру так называемый Харьковский собор. С точки зрения канонов он был незаконен. А его преподнесли как спасение Церкви. Когда присоединяли к РПЦ прибалтийские епархии, которые находились под омофором Вселенского патриархата, с канонами считались? Нет. Когда присоединяли автокефальную Грузинскую церковь, каноны где были? Ничего не было бы с точки зрения РПЦ незаконного, если бы они ликвидировали самостоятельность УПЦ. Когда в 1992 году в Москве проходил Архиерейский собор, мне прямо на нем и сказали: мы вам подарили самостоятельность, мы же ее и заберем.

И надо иметь в виду, что Церковь с самостоятельностью и независимостью в управлении не является структурной Церковью. Если бы УПЦ была автономной, то есть признанной другими Церквями - это была бы крепкая позиция. А самостоятельность и независимость дело такое - сегодня есть, завтра нет. Этот статус не предполагает признание другими церквями. Вопросы устройства УПЦ МП - это внутренние вопросы Русской церкви, так там считают. И Патриарх это прекрасно понимает. Препятствие для отобрания прав самостоятельности в управлении - Киевский патриархат. Если бы нас не было, то московский патриарх не считался бы с волей епископата УПЦ МП. А почему он считается? Потому что есть опасность: епископы могут перейти в Киевский патриархат.

- Но ведь даже формально процесс приведения в соответствие устава может начать только Архиерейский собор УПЦ МП. Не наберется в Украине столько промосковских архиереев.

- Формально это правильно. И подавляющее количество епископов уже заявили о том, что они против. Пока митрополит Владимир может ощущать себя спокойно. Но это - пока…

- Вы знакомы с Кириллом с младых лет, еще с того времени, как он был воспитанником владыки Никодима (Ротова). Поначалу Кирилл стоял на экуменических позициях, и было видно, что он хочет стать лидером православного мира. Все эти амбиции сдулись?

- Не сдулись. Желание построить Православную Церковь по облику и подобию Ватикана остается. Я помню времена, когда был жив митрополит Никодим (Ротов). Он говорил мне: "Владыка, посмотрите, насколько могущественна Римско-католическая церковь и как слабо православие. В особенности Константинопольский патриархат". Все мысли митрополита Никодима были направлены на то, как сделать РПЦ такой же внешне сильной, как Ватикан. И поскольку митрополит Никодим умер рано, патриархом он не стал, его последователь, воспитанный им в духе намерений реорганизации РПЦ, продолжает его дело.

Что делает патриарх Кирилл? Массово рукополагает епископов. Для нормального функционирования РПЦ такое количество епископов не нужно. Епископы фактически превращаются в простых благочинных. В РПЦ уже около 250 архиереев. Увеличено количество епархий путем разделения старых епархий на несколько частей.

Так патриарх хочет показать, что РПЦ - самая большая Церковь Вселенского православия. А раз она самая большая, должна быть первой среди всех. И что его влияние, в том числе на отношения с католиками, протестантами, намного сильнее Константинополя. Идет борьба. И Москва могла бы доказать свое превосходство, если бы в составе Московского патриархата была вся Украинская церковь. А поскольку существует Киевский патриархат с идеей того, что в Украине должна быть поместная Православная церковь, это срывает все планы патриарха. С отходом Украины РПЦ теряет почти половину своей структуры и претендовать на первенство в мировом православии не может.

- Почему церкви должны признавать за Москвой первенство?

- В мире сейчас 15 общепризнанных православных церквей. И РПЦ больше, чем остальные 14 вместе взятые. Поэтому и патриарх Алексий говорил, что нет оснований московскому патриарху не быть первым среди всех.

- Такой подход является папизмом?

- Это похоже на папизм, и такая тенденция в православии есть, она не нова. В том числе со стороны Вселенского патриарха. Он также не хочет быть просто первым среди равных.

И у Москвы есть такое желание. Впервые об этом мечтал еще патриарх Никон, которого, кстати, патриарх Кирилл очень почитает. Вновь эта идея возникла во времена Сталина, в 1947 году. Тогда в Москве стали готовить Вселенский собор, чтобы Московский патриархат сделать первым. Но на этот Собор не приехали главы греческих церквей. И Собор в 1948 году был сорван, превратившись в совещание. Потом все затихло, когда начались хрущевские гонения на Церковь.

Сейчас же РПЦ вновь соединилась с государством, почувствовала свою силу, возросло количество верующих, епархий. И идея снова возникла.

Конечно, внешние силы Константинопольского патриархата и Московского несопоставимы. У Константинополя нет даже своего учебного заведения. Так что формальные основания претендовать на первенство у Москвы есть. Но надо при этом не забывать слова Христа, что кто хочет быть первым, пусть будет всем слугой. А властью и величием гордятся лишь владыки земные.

- Один человек, знавший и владыку Никодима, и патриарха Кирилла, произнес интересную фразу: "Отличие между ними в том, что Никодим людей любил, а Кирилл ненавидит". Вы можете как-то прокомментировать это?

- Митрополит Никодим любил архиереев. Даже когда кто-то против него работал, он им прощал. Искренне. Я приведу пример - Никодима (Ротова) и Никодима (Руснака). Ротов возглавлял миссию РПЦ в Иерусалиме, а Руснак был у него заместителем. И в качестве заместителя постоянно писал на Ротова докладные, посылая их в Москву. Когда Никодим (Ротов) стал главой отдела внешних церковных связей, он все эти докладные прочитал и позвал архимандрита Никодима (Руснака), показав их ему. Руснак расплакался, упал на колени, стал умолять простить его. И Никодим (Ротов) простил. Он был незлопамятным человеком.

- Кирилл бы не простил?

- С Кириллом как с патриархом я не общался. Одно дело, когда он был у меня в подчинении, другое дело сейчас. Мне тяжело судить о том, как он ведет себя с архиереями. Но точно не так, как Никодим (Ротов). Кирилл - человек не духовный. Его интересуют внешние, земные интересы.

- Власть?

- Да, власть.

- В Украинском православии нет никого, сопоставимого по масштабу и опыту с Кириллом - кроме митрополита Владимира и вас. На фоне патриарха украинское духовенство выглядит очень блекло.

- Интеллектуально Кирилл конечно же превосходит всех иерархов РПЦ. А духовно - нет. Отсутствие равновесия между интеллектуальностью и духовностью приводит к появлению наблюдаемых нами перегибов. Избрание Кирилла патриархом было не самым удачным событием для РПЦ. Патриарх Пимен был человеком малообразованным, но духовным. И от его избрания Церковь не пострадала. Потому что рядом с ним были Никодим, Ювеналий, Филарет Минский, которые работали своим умом, но под руководством церковного, духовного патриарха. Сейчас же во главе РПЦ стал нецерковный человек, и над ним контроля нет.

- Что будет с украинским православием после ухода митрополита Владимира? Планам Москвы мешает только его непререкаемый авторитет.

- Не стоит считать, что все зависит только от личности. Очень много, но не все. После митрополита Владимира будет единая Украинская православная церковь. Потому что все придут к тому, что в независимой Украине должна быть независимая Церковь. После смерти Владимира эта тенденция усилится. И рано или поздно нам всем придется объединяться.

- Вы видите себя главой этой единой Церкви?

- Нет, не вижу - ни себя, ни Владимира. Но вот когда умру я и умрет он... Тогда все возможно.

- А кто сможет возглавить процесс объединения, когда авторитеты уйдут?

- Бог видит. И Бог поставит. Но единая Православная церковь Украины будет. Как разделились, так и объединимся.

Беседовал Сергей Высоцкий,
"ЛИГА.НОВОСТИ", 17 августа 2012 г.

День Незалежності України

Dionisij — Fri, 31 Aug 2012 06:39:20 GMT

24 серпня 2012 р. Україна відзначила 21-шу річницю проголошення державної незалежності. З цієї нагоди у столиці відбулася низка святкових заходів, у яких взяв участь Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет.

Зранку Предстоятель Київського Патріархату, якого супроводжували ректор КПБА архієпископ Переяслав-Хмельницький і Бориспільський Епіфаній та секретар Священного Синоду архієпископ Чернігівський і Ніжинський Євстратій, взяв участь в урочистому заході «Єднаймося для України» біля пам’ятника святому рівноапостольному князю Володимиру.

До прибуття керівництва держави Патріарх Філарет поспілкувався з членами Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, в тому числі з главою УГКЦ верховним архієпископом Святославом Шевчуком та керуючим справами УПЦ (МП) архієпископом Антонієм (Паканичем). Через владику Антонія Святійший Патріарх передав вітання главі УПЦ (МП) митрополиту Володимиру (Сабодану) з Днем Незалежності та побажання зміцнення здоров’я і довголіття у служінні Церкві.

Також Святійший Владика обмінявся вітаннями з Президентами України Леонідом Кравчуком (1991-1994) та Леонідом Кучмою (1994-2005).

Після прибуття Президент України Віктор Янукович привітався з главами конфесій та особисто запросив Патріарха Філарета стати праворуч, а владику Антонія стати ліворуч нього на чолі святкової колони.

Біля пам’ятника князю Володимиру Глава держави виголосив промову, в якій неодноразово підкреслив необхідність духовного єднання українців. Після промови та духовного гімну «Боже Великий Єдиний…» відбулося покладання квітів.

Урочистості продовжилися в палаці «Україна», де Президент виступив з доповіддю і вручив нагороди. Державні святкові заходи завершилися концертом.

О 15 годині у Володимирському патріаршому кафедральному соборі відбувся подячний молебень за Україну, який очолив Святійший Патріарх Філарет. Предстоятелю співслужили архієпископи Епіфаній та Євстратій, а також єпископи Васильківський Феодосій, намісник Феодосіївського монастиря, та Вишгородський Агапіт, намісник Михайлівського Золотоверхого монастиря і керуючий справами Київської Патріархії. Ієрархам співслужило духовенство столичних монастирів та парафій.

Перед початком молебну Патріарх Філарет виголосив слово, в якому підкреслив, що незалежність України – це такий самий дар Божий, як манна з неба і вода з каменя, які Бог дав єврейському народу після виходу з єгипетського рабства.

Так і український народ за свої страждання в минулому отримав від Бога дар свободи. Проте нині ми всі проходимо випробування на гідність користатися цим даром. І особлива відповідальність лежить на християнах, бо якщо ми називаємося християнами, але не живемо за заповідями Господніми і не виконуємо того, що нам належить, то ми гідні лише покарання.

Святійший Патріарх нагадав притчу про зцілення десяти прокажених, з яких лише самарянин повернувся подякувати за зцілення від смертельної хвороби, адже Богові ми повинні бути вдячні за все. Так і ми нині приносимо подяку Богові за дар свободи та державної незалежності, просимо про мир і злагоду в суспільстві.

Під час молебну Патріарх Філарет підніс особливу молитву за Україну, складену спеціально з нагоди Дня Незалежності. Завершилося урочисте богослужіння загальним співом «Многая літа!» так званим козацьким розспівом.

Мы хорошо помним, как под лозунгами свободы у нас уже уничтожали кресты

Dionisij — Fri, 31 Aug 2012 06:34:40 GMT

В связи с актом вандализма - уничтожением поклонного креста на площади Независимости - пресс-центр Киевской Патриархии выражает сожаление и глубокое возмущение, вызванные несколькими причинами.

Прежде всего Церковь возмущает сам акт вандализма и его мотивация. Мы хорошо помним, как под лозунгами свободы у нас уже уничтожали кресты. Это привело народ к тоталитарному рабству, к миллионным жертвам, рекам крови и слез. Поэтому глубоко символично само место происшествия рядом со зданием, в котором в годы сталинского террора - и годы «безбожных пятилеток» - были замучены тысячи людей. Те, кто совершил надругательство над крестом, считают себя защитниками свободы, но в действительности они - последователи сталинских безбожных сатрапов.

Мы убеждены, что организация протеста в форме публичного богохульства свидетельствует о низком развитии гражданского сознания участников события. Ведь тот, кто утверждает свою свободу за счет пренебрежения свободой других - свободой быть христианином и придерживаться традиционных нравственных норм - в действительности является сторонником не свободы, а тоталитаризма.

Священное Писание напоминает: «Не будь побежден злом, а побеждай зло добром». Поэтому мы не считаем правильным умножать скандальную славу богохульников путем требования для них какого-либо наказания. Суд над ними только сделал бы им дополнительную рекламу. Лучшим наказанием для вандалов пусть станут общественное возмущение и осуждение богохульства, как формы протеста.

Мы скорбим о душах как тех, кто принимал активное участие в богохульстве, так и тех, кто пассивным созерцанием стал их соучастником. Всем им стоит напомнить - Бог поругаем не бывает, а нераскаянный грех не остается безнаказанным, ибо зло несет наказание само в себе.

Мы сожалеем также из-за ситуации, в которой оказалась Русская Православная Церковь, наши братья и сестры, ставшие объектом общественной критики - как заслуженной, так и незаслуженной. Одной из главных причин этого считаем немудрую позицию руководства Московской патриархии, которое в схожем деле о богохульстве в отношении участниц акции в храме Христа Спасителя не смогло явить евангельского милосердия.

Осуждая богохульный поступок, Церковь должна проявлять милосердие и прощение к людям, которые его совершили, помня святоотеческое наставление: «Люби грешника и ненавидь грех». Поэтому наш враг - не богохульники, явные или тайные, а дьявол, побуждающий человека к греху.

И сколько бы он, враг рода человеческого, не пытался бороться с Церковью, он будет побежден силой Честного и Животворящего Креста Господня, силой Жертвы, принесенной за нас распятым Спасителем.

Пресс-центр Киевской Патриархии

"Якщо продамо свої чорноземи, тоді працюватимемо в наймах на своїй чужій землі"

Dionisij — Fri, 31 Aug 2012 06:18:40 GMT

Як оцінюєте нинішній стан українського суспільства?

– За 20 років незалежності український народ відійшов від радянської системи господарювання і керування, але не зовсім. Бо на дії нинішнього керівництва впливає минулий досвід. Але досягнення є. Це насамперед свобода. Якщо говорити про церкву, то вона ніколи такої свободи, як зараз, не мала – ні в радянські, ні в царські часи. Вона завжди була департаментом російської держави.

Але зараз відбувається перерозподіл народного майна. Боротьба за нього призводить до негараздів, від яких потерпає суспільство. Бо у Верховну Раду йдуть для того, щоб збагачуватися. Кожен, хто вкладає кошти у вибори, сподівається повернути у декілька разів більше. Заради цього йдуть і в місцеві ради. Тому, доки в суспільстві не зміниться погляд на владу, як на служіння людям, будуть такі проблеми, які маємо сьогодні. Завдання церкви – нагадувати можновладцям, депутатам, чиновникам, що вони повинні служити людям, а не отримувати від своїх посад ті чи інші надбання.

Українці вже кілька разів обирали владу, а нічого не змінюється. У людей зневіра і розпач. Як побороти їх?

– Із глухого кута ми не вийдемо, доки все майно не буде розподілене. В теперішній Україні все визначає матеріальне. Якби в основу людської діяльності поставили демократію і свободу, тоді цього б не було. А оскільки ми оголосили ці цінності, а не користуємося ними, то й маємо такі проблеми.

Що заважає українській нації самоідентифікуватися? У чому має полягати національна ідея?

– Насамперед, треба зберігати свою мову, бо без неї нації не існує. Тому зараз і ведеться наступ на українську. Якщо не відстоїмо її як єдину державну, то в нас знову запанує російська. Це означатиме, що ми втрачатимемо свою ідентичність і національну ідею.

Подруге, треба мати свою незалежну Українську церкву. Без неї не може бути незалежної країни. Усі держави, які виникли після розпаду Оттоманської імперії – Греція, Болгарія, Румунія, Сербія, Албанія – отримали церковну незалежність. В Україні цього нема. Є незалежна церква – Київський патріархат. Але поряд є УПЦ Московського патріархату.

Якщо богослужіння вестимуть незрозумілою для сучасної людини старослов'янською мовою, а проповіді виголошуватимуть російською, то православне населення виховуватиметься не в дусі української національної ідеї, а в дусі російського імперіалізму.

Який діагноз можна поставити нашій владі?

– Влада хвора на синдром збагачення. Олігархи збільшують статки, а народ бідніє. Їздять найдорожчими машинами, а зарплату своїм працівникам не підвищують. Українські гроші тримають в офшорах, а на розробку наших нафтових і газових багатств не вистачає коштів. Так само, як і на освіту, культуру, медицину. І навіть церковні діячі купують годинники по 150 тисяч доларів. Отже, кошти витрачаються не за призначенням – не на народ, не на розбудову держави.

Суспільство теж хворе. Зараз усі заявляють, що вони християни, позитивно ставляться до церкви, хрестять дітей, вінчаються. По великих святах приходять до храму. Але не живуть по-християнськи. Не ставлять на перше місце духовні цінності. Ісус Христос казав, що треба шукати насамперед Царства Божого, все інше додасться. Матеріальні цінності потрібні для людини, бо ми маємо тіло. Але не тіло керує духом, а дух – тілом.

Чи спроможна наша інтелектуальна еліта згуртувати народ і спрямувати його до духовності?

– Інтелектуальна еліта в нас є. І вона може направляти розвиток суспільства вірним шляхом. Але нема лідера, який би згуртував цю еліту. Під час Майдану люди дали високу довіру Вікторові Ющенку, бо побачили в ньому лідера нації. Але лідерство залежить не від довіри, а від людини. Або вона має цей талант, даний від Бога, або – ні.

Як краще будувати свої відносини з близькими людьми, щоб у суспільстві було більше гармонії і злагоди?

– Для цього треба виконувати лише одну заповідь Божу: як хочете, щоб з вами чинили люди, так і з ними чиніть. Хочеш, щоб тебе обікрали, можеш красти. Хочеш, щоб тебе засуджували, – засуджуй. Але ж хто цього хоче? Аби тебе любили, люби інших. Виконуй цю просту і всім доступну Божу заповідь. Так само чини зі своїми друзями, службовцями, колегами по роботі, партнерами по бізнесу – з усіма, з ким тебе зводить життя.

Настільки над нами тяжіє радянське минуле?

– Ми його ще не позбавилися. Так само, як у біблійні часи, коли єврейський народ був визволений Мойсеєм з єгипетського рабства, він не міг позбавитися рабської психології протягом 40 років життя в пустелі. Ніхто з тих, хто народився в Єгипті, не ввійшов в обітовану землю. Тільки праведники Ісус Навин і Халеф змогли це зробити.

У мене надія на молодь. Вона вже інша, бо не знає комуністичних часів, отримала освіту в незалежній державі, живе й працює в умовах ринкових відносин. Хто сподівається повернути Україну до минулого, той глибоко помиляється. Вороття не буде ніколи. Час державних імперій минув. Зараз є інші імперії – інформаційні, фінансові, транснаціональні корпорації, військовопромислові комплекси. Вони переступають через державні кордони. Тому, коли Росія намагається відродити імперію, то це все одно, що двічі ввійти у ту саму річку. Але маємо ще пережити труднощі переходу від імперії до незалежності.

Що в українцях європейське, а чого не вистачає для європейськості?

– В українців європейське – демократизм і свобода. Наша козацька держава цими вольностями жила, це в наших генах. Це є привабливими рисами української нації. Важливо й те, що наш народ ніколи в своїй історії не завойовував чужі землі. Завжди захищав тільки свою. Тому в нас нема імперського синдрому.

Але українцям не вистачає вміння приймати справедливі закони. Та навіть і чинні несправедливі не виконуються. А без цього держава не може бути демократичною. У нас несправедливі суди – і про це знають і українці, й іноземці. Тому до нашої держави велика недовіра. Інвестицій не вкладають, бо бачать цю несправедливість і корупцію. Коли утворювалася українська держава, думали, що ми позбавимося радянського бюрократизму. А він зараз удесятеро більший. Це відчувають усі, хто стикається з нашими чиновниками. Оце перешкоди до нашого вступу в Євросоюз. А наш шлях – тільки в Європу. Бо треба іти до багатих, щоб стати багатшими, а не до бідних, щоб бути біднішими.

Перед парламентськими виборами знову лунають пустопорожні обіцянки, нас зіштовхують по мові, вірі. Як цьому протистояти?

– Не продавати свій голос. Бо той, хто йде в народні депутати і купує голоси людей, – уже злочинець. Від такого добра не буде. Повинні бути чесність та порядність і з боку кандидатів, і з боку виборців. Якщо депутатів обираємо за 20 гривень чи кіло гречки, то і маємо таку владу, у якій розчаровуємося. Громадянам треба не піддаватися спокусам, а вибирати кращих, порядніших, чесніших. Такі завжди є.

Як правильніше використати свій час?

– На працю, молитву, читання літератури, що збагачує духовно й інтелектуально. Не треба витрачати час на телебачення, інтернет. Це не значить, що ними не потрібно користуватися, адже це досягнення людського розуму. Але не варто бути рабом технічного прогресу.

Чим насамперед поганий мовний закон, який недавно прийняли?

– Він загрожує нашій державності. Якщо набуде чинності, то відкриє широкі двері русифікації, поверненню до минулого. Ми втрачатимемо те, що надбали за 20 років незалежності. Але я вірю, що український народ цього не допустить. Я був у багатьох областях і бачив, як люди повстають проти цього.

За два місяці я відвідав понад десяток областей. Різниця в настроях людей є. У західних і центральних регіонах переважають патріотизм і демократизм. У східних багато людей тяжіють до Росії. Але й там є українці, які відстоюють інтереси народу. Скрізь говорять, що наша влада не туди йде.

Мойсей водив євреїв пустелею 40 років, щоб забули рабство. То скільки нам ще будувати свою державу?

– Гадаю, ще років 20 українцям треба буде іти духовною пустелею, терпіти усякі негаразди, доки не вимре в нас усе радянське. Я читав прогнози деяких видатних світових авторитетів. Передбачають, що Україна до 2050 року стане найбагатшою державою Європи. Ми маємо великий потенціал. У нас є нафта, газ, руда, вугілля, золото. А головне наше багатство – родюча земля. Наступна світова криза буде продовольчою. І ми зможемо годувати всю Європу, якщо дамо собі раду і побудуємо справедливе життя. А якщо продамо свої чорноземи, тоді працюватимемо в наймах на своїй чужій землі.

Я впевнений, що життя, побудоване на неправді, колись припиниться. Неправда привела до розпаду Радянського Союзу. Якщо йтимемо дорогою правди, то Господь нам допоможе і напоумить, як треба жити, працювати й керувати країною.

текст: Олександр ГУНЬКО