Вівторок
24.10.2017
10:34
Форма входу
Пошук
Календар
«  Липень 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031




Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Архів записів
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 80
Посилання
український каталог
Lemky.com





ХРАМ УСПІННЯ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ(Чернівці) Київська православна богословська академія




Церкви.com

Свято Феодорівський чоловічий




Храм Усіх Українських Святих і Львівське молодіжне православне братство


КАЛУСЬКЕ МОЛОДІЖНЕ ПРАВОСЛАВНЕ БРАТСТВО ПРП. ІОВА ТА ФЕОДОСІЯ МАНЯВСЬКИХ

+Братство;)

Пластовий портал

Братство св. вмч. Варвари

Одигитрия

Миколай про тебе не забуде


Друзі сайту
Церква.info: Офіційний веб-сайт УПЦ Київського Патріархату
Наш банер

Фотографія 1
<"Свято-Покровський чоловічий монастир
Житомирсткої єпархії УПЦ КП
Попільнянський район с.Білки ">
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Лічильник
Поділитися/ Сподоб
Свято-Вознесенська парафія УПЦ КП Донецька єп. м.Дружківка

Свято-Покровський чоловічий монастир Житомирської єпархії...

Блог

Головна » 2012 » Липень » 21 » Сучасний прозелітизм УГКЦ у Східній Україні: історія, причини, методи
01:45
Сучасний прозелітизм УГКЦ у Східній Україні: історія, причини, методи


Тема католицького прозелітизму серед православних в сучасній діяльності Української Греко-Католицької Церкви не є новою. Однак останнім часом вона придбала особливу актуальність, що доказово ілюструє цілий ряд статей на провідних релігійних сайтах України й бурхливе обговорення даних статей на різних форумах [1]. Все це змушує нас по новому поглянути на проблему прозелітизму УГКЦ у Східній Україні, вивчити історію й причини даного явища.

При підготовці даного матеріалу, що є тільки частиною великого дослідження, нами проаналізована історія створення уніатських громад практично в усіх областях Східної України, зібрані інтерв’ю, новітні соціологічні й історичні дані.

Ідеологія прозелітизму в УГКЦ була закладена митрополитом Андрієм Шептицьким ще наприкінці XIX — початку ХХ століття. Саме тоді була розроблена концепція діяльності УГКЦ, що передбачала приєднання до неї не тільки православних українців «Великої України», але й православних Росії та Білорусі. Виконанню цього завдання була присвячена практично вся діяльність митрополита від початку ХХ століття й до його смерті в 1944 році [2].

Прикладів реального здійснення УГКЦ політики прозелітизму в ХХ столітті можна навести багато — це підтримка уніатської акції в Польщі (1924 — 1939 р.р.), створення уніатських екзархатів в Східній Україні, Білорусі та Росії (1939 – 1944), готовність піти на повне співробітництво зі сталінським режимом в обмін на право вести «місіонерську діяльність» на всій території СРСР… [3] Однак, у даному короткому дослідженні, нас цікавить тільки новітній період — з кінця 80-х років ХХ століття.

Повернення до ідеології прозелітизму стало можливим для УГКЦ наприкінці 80-х — початку 90-х років ХХ століття, після виходу з підпілля й проголошення незалежності України. Тоді ієрархія УГКЦ сподівалася здійснити свій «месіанський Східний похід» на хвилі національного підйому, позиціонуючи себе як «єдину істинно українську Церкву». Для здійснення даного завдання була розгорнута потужна інформаційна кампанія по дискредитації не тільки РПЦ МП, що, загалом, було природно, але й Православ’я в цілому. На даному етапі УГКЦ у Східній Україні експлуатувала винятково національні почуття українців, не вдаючись у мімікрію під православних.

Однак уже на самому початку своєї діяльності УГКЦ зіштовхнулася з несподіваною перешкодою, а саме відродженням Українського Православ’я в особі Української Автокефальної Православної Церкви (надалі, з 1992 року, і Української Православної Церкви Київського Патріархату). Ідея Помісної Православної Церкви в із центром у Києві виявилася значно більш близькою та зрозумілою для свідомих українців Волині, Центральної та Східної України. Тому, незважаючи на всі протиріччя й проблеми, єпархії й парафії Українського Православ’я (УАПЦ і УПЦ КП) почали організовуватися на Волині й у Східній Україні набагато швидше й у більшій кількості, ніж греко-католицькі громади. Більше того, Українське Православ’я досить міцно зміцнилося й у Галичині, де, на думку уніатів, у нього не було реальної бази.

Уже до середини 90-х років для ієрархії УГКЦ зробилося зрозумілим, що надії на Волинь (Волинську, Ровенську й частково Тернопільську області), як первинну базу розширення уніатства, виявилися даремними. Ця частина Західної України традиційно залишилася вірна Православ’ю.

У Східній Україні обстановка була більше складна через спадщину радянського атеїстичного режиму. Як показують соціологічні дослідження першої половини 90-х років, більшість людей (від 45 до 60 %% за різними соціологічними дослідженнями) ще не визначилися чітко зі своєї конфесіональної приналежністю. Однак православ’я домінувало у свідомості більшості місцевих українців (до 80% тих, що визнавали  себе віруючими одночасно назвали себе православними).

Створення уніатських громад у Східній Україні йшло, практично на базі декількох соціальних груп українців:

1. Колишні галичани і їхні нащадки першого-другого покоління, які не втратили зв’язку з Галичиною й зберегли місцеві особливості традиції й віри.

2. Частина місцевих свідомих українців, яким емісари з Галичини змогли вселити взаємозв’язок «українець — значить греко-католик».

Безумовно, що перша група була найбільш численною й активною при створенні уніатських громад. За нашими оцінками, серед віруючих перших уніатських громад у Східній Україні, переселенці з Галичини і їхніх нащадки становили 85-95%%. Разом з тим, кількість вихідців з Галичини, традиційних уніатів, в Східній Україні було досить обмежена й не давала реальної можливості інтенсивного зростання греко-католицьких громад за межами Галичини.

Крім того, у Східній Україні уніати зіштовхнулися з конкуренцією римо-католиків, які почали тут активну місіонерську діяльність. Місцеве населення, що тягнулося до Західної Церкви й не обтяжене негативним відношенням до «поляків-католиків», без проблем ставало парафіянами костьолів. Тим більш, що богослужіння відбувалося також українською мовою. Уже до кінця 90-х у Дніпропетровській, Запорізькій і Одеській областях сформувалася досить велика громада українців-католиків римо-католицького обряду.

Таким чином, уже до другої половини 90-х років (по деяких областях, наприклад Донецької й Луганської, до кінця 90-х) реальне інтенсивне зростання громад УГКЦ у Східній Україні практично зупинилося. Основною причиною цього було не тільки й не стільки відношення місцевої влади до УГКЦ, як стверджують деякі уніатські місіонери й дослідники, а вичерпання соціально-національної бази греко-католицьких громад.

На нашу думку, саме з початку ХХІ століття, після вичерпання власних ресурсів, починається активний прозелітизм УГКЦ у Східній Україні. Для розуміння його причин коротко розглянемо загальну релігійну ситуацію в східних областях.

Згідно практично всім соціологічним дослідженням, до кінця 90-х років ХХ століття, більше 85% жителів Східної України називали себе віруючими. Однак, при більше твердих критеріях опитувань, практикуючими віруючими (що навідуть богослужіння не менш 1-2 разів на місяць і т.д.), даний відсоток опускається до 55 — 60%% залежно від областей. При цьому, серед практикуючих віруючих домінують православні (біля 65-70%) і протестанти (20-25%), а на частку католиків обох обрядів доводилося — 2-5%.

Як видно з наведених вище соціологічних даних, у Східній Україні існувало й існує досить велика кількість поза-церковних людей, серед яких можливо вести місіонерську роботу і які гіпотетично можуть бути базою для нових греко-католицьких громад.

Однак робота із поза-церковними людьми вимагає не тільки часу, але й досить великої кількості коштів та підготовлених місіонерів, а також тісного співробітництва з місцевою владою (доступ у школи, установи, підприємства й т.д.). Крім того, подібна робота не обіцяла швидкого росту греко-католицьких громад у Східній Україні. Саме тому, такий варіант був малопривабливим для місіонерів УГКЦ.

Більше привабливим для «місіонерів» з УГКЦ був варіант явного прозелітизму — переманювання практикуючих віруючих із православних юрисдикцій: УПЦ МП, УАПЦ і УПЦ КП. Успішне використання подібної практики, уже добре відпрацьованої в католицькому світі, давало можливість швидко створити реальні греко-католицькі громади.

На першому етапі початку подібної «місіонерської» діяльності, прозелітами УГКЦ використовувалося роздування основних внутрішніх проблем даних православних юрисдикцій, а саме:

- Негативне відношення до української мови й культури в УПЦ МП

- Відсутність визнання УАПЦ і УПЦ КП із боку Вселенського Православ’я, внутрішні проблеми юрисдикцій.

За допомогою засобів масової інформації, а також роботи груп спеціально підготовлених місіонерів, засланих у православні приходи, формувалися групи незадоволених існуючим положенням речей у православних юрисдикціях. При цьому основна ставка була зроблена вже на існуючі групи незадоволених православних віруючих, головним чином — маючих низький освітній рівень або неофітів.

Діяльність засланих у православні приходи прозелітів відзначалася священиками й активістами УАПЦ, УПЦ КП і УПЦ МП практично у всіх областях Східної України. Наприклад, у Дніпропетровській і Запорізькій області, такі особи були виявлені в приходах УАПЦ і УПЦ МП, деякі з них сьогодні вже відкрито сповідають католицизм.

Однак, невеликі групи «протестантів»  усередині православних юрисдикцій не могли «зробити» із православних католиків. У більшості випадків відбувалася звичайна для України міграція з однієї православної юрисдикції в іншу. Очевидно тому, ієрархією УГКЦ була почата тактика маскування греко-католицьких священиків і місіонерів під «Київську Церкву» або безпосередньо під православ’я. Для цього застосовувалися й застосовуються кілька основних методів:

1. Історична дезінформація. УГКЦ видала, ціла ряд книг і брошур, у яких історичні факти надаються перекручено або неправдиво. Наприклад, говориться про історичний церковно-канонічний зв’язок України з Римом, що не переривався від Х ст.; про служіння в уніатській Церкві українською мовою ще в ХVII — XХ століттях, у той час як православні її (українську мову) ігнорували й т.інш.

2. Канонічна дезінформація. При здійсненні місії прозелітизму в Східній Україні, УГКЦ використовує ряд недостовірних або неправдивих фактів свого канонічного статусу: Називає главу УГКЦ «патріархом», а саму УГКЦ «помісною»; говорить винятково про «євхаристичну єдність із Римом», опускаючи факт свого твердого адміністративного підпорядкування Ватикану; вказує на свої євхаристичні відносини з рядом уніатських «патріархатів», що також є структурними одиницями Католицької Церкви, для ілюстрації свого євхаристичного спілкування з «іншими Православними Церквами»; замовчується, що діяльність УГКЦ регламентується «Кодексом канонів Східних Церков», прийнятому на II Ватиканському соборі й т.інш.

Також, застосовується ідея «єдиної Київської Церкви», у яку, відповідно до теоретиків УГКЦ, повинні об’єднатися всі «Церкви Київської традиції». Однак, граючи на непоінформованості частини українських православних реальним станом справ, уніатські прозеліти умовчують про догматичні, канонічні та богословські розходження, що роблять подібне об’єднання православних і греко-католиків у єдину Українську Помісну Православну Церкву неможливим [4]. Отут, на нашу думку, маємо справу із пропагандою нової, розширеної унії під омофором Ватикану.

3. Маскування під православних. Для залучення нових віруючих із православних юрисдикцій священики-місіонери УГКЦ у Східній Україні часто приховують свою приналежність до Католицької Церкви. Ці дії виражаються в здійсненні богослужінь і треб не по Служебниках і Требникам УГКЦ, а по богослужбових книгах УПЦ КП та УАПЦ. Також відзначені факти, коли священики під час богослужіння й треб не поминають Римського Понтифіка, а тільки главу УГКЦ (як «патріарха») і правлячого єпископа. Також, тут не застосовуються звичайні для УГКЦ на Західній Україні католицькі практики, наприклад — «молитва до серця Ісуса». Подібні факти виявлені в Дніпропетровській, Запорізькій, Луганській та Донецькій областях.

4. Використання крипто-католицької групи колишнього архієпископа УАПЦ Ігоря Ісіченко. При опитуванні членів греко-католицьких громад Києва, Хмельницької й Київської області, виявлений цікавий факт. Від 15% до 25% їхніх членів раніше  були в громадах групи архієпископа Ігоря Ісіченко, а при ретельному аналізі її ідеології нами виявлено, що вона є практично ідеологією греко-католиків  і відрізняється тільки поминанням «свого» архієрея за богослужінням. У світлі даних фактів, стає зрозумілою активна підтримка ЗМІ УГКЦ, як самого колишнього архієпископа Ігоря Ісіченко, так і його прихильників.

Схований уніатський прозелітизм спостерігається в даній групі вже на рівні різних навчальних курсів і «колегії», де до викладання залучаються ієромонахи найбільш латинізованого ордена УГКЦ — Святого Василя Великого [5].

На нашу думку, факт використання УГКЦ крипто-католицьких груп для прозелітизму далеко не поодинокий. Наприклад, у Дніпропетровську довгий час діяв під виглядом священика УАПЦ — ієромонах Никанор (ігумен, архімандрит), що формально перейшов у Православ’я з УГКЦ. Одержавши прихід і деякі повноваження, він намагався вести католицьку пропаганду й перевести частину віруючих в УГКЦ. Однак, діями ігумена Данила, секретаря Дніпропетровсько-Запорізької єпархії УАПЦ, його діяльність була призупинена й стала надбанням загалу [6]. Також, варто згадати діяльність афериста Ігоря Герія в Хмельницької єпархії УАПЦ [7].

5. Матеріальна зацікавленість. Греко-католицькі місіонери активно використовують матеріальні можливості УГКЦ у діяльності на Східній Україні. Так, особливо після 2004 року, ними стали активно рекламуватися, безкоштовні або досить дешеві, ексурсійно-паломницькі поїздки на Західну Україну. Такі оголошення можна часто зустріти не тільки в громадських місцях, але біля православних храмів. Така ініціатива в основному розрахована на молодих людей, але залучаються й люди старшого віку. У конфіденційних бесідах, учасники визнавали — у Львові, Івано-Франківську, Тернополі, їх усіляко відволікали від відвідування православних храмів, однак завантажували відвідуванням греко-католицьких святинь і бесідами із греко-католицькими священиками. При цьому, як відзначають практично всі інтерв’юери, їм неодноразово підкреслювалося, що при переході в греко-католицтво такі пілігримки-екскурсії будуть нормою й охоплять не тільки Україну, але й Італію, Францію, Німеччину й Польщу.

Таким чином, можна зробити висновок, що ми маємо справу з добре розпрацьованим, осмисленим і організованим прозелітизмом УГКЦ на Східній Україні. Сьогодні загроза уніатського прозелітизму ще тільки насувається, але вона може стати досить гострою проблемою в недалекому майбутньому. Тому, на нашу думку, сьогодні всім православним юрисдикціям (УАПЦ, УПЦ КП і УПЦ МП) потрібно не лише констатувати наявність даної проблеми, але й вести активну антиуніатську пропаганду, а також підвищувати рівень богословських знань своїх віруючих.

Грудень А, к.с.н, Днiпропетровськ.

ігумен Даниїл (Ворошило), секретар Дніпропетровсько-Запорізької єпархії УАПЦ

прот. Сергій Горбик, голова прес-центру Львівсько-Самбірської єпархії УАПЦ

Переглядів: 579 | Додав: Dionisij | Теги: УПЦ КП і УПЦ МП, Ісіченко, Дионисий Васильев, УАПЦ, Греко-католицькі місіонери, Свято- Покровський монастирь, антиуніатську пропаганду | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: