Високоповажний Владико!
У котромусь із попередніх розділів свого послання я пообіцяла з’ясувати «бо», через яке російські церковні ієрархи так не люблять згадувати окремі канонічні правила.
Ви, очевидно, здогадуєтеся, що мова йде про 34-е Апостольське правило, що визнає канонічною підставою для унезалежнення (відділення) Церкви національний фактор; 6-те правило І Вселенського та 17-те правило IV Вселенського Соборів, які визначають канонічною підставою для відділення й усамостійнення Церков адміністративно-територіальний фактор.
Про ці правила Російська Православна Церква в Україні під назвою «Української» Православної Церкви (залежність її від Московського патріархату, як правило, ніде не вказується…) хутесенько «забули» якраз тому, що на них ґрунтується наше канонічне право на створення в Україні Української Помісної Православної Церкви з власним ієрархічним правлінням.
Усі Ваші, Владико, вперті намагання вбити в людські голови тезу про «єдіний народ», якою заперечується національна підстава унезалежнення Української Церкви, та тезу про «общєє Отєчєство — єдіную Святую Русь», якою заперечується адміністративно-територіальна підстава, саме й спрямовані на те, щоб довести світовій православній громадськості, що оті, перелічені мною канонічні правила «не про нас» писані й спиратися на них ми не можемо.
Але вони писані саме про нас: Україна нині — самостійна, не залежна від Московського центру Держава, українці — були і є окремим, самобутнім народом.
Отже, усамостійнення нашої Церкви базується на твердій канонічній основі.
Якщо Ви, Владико, добре знаєте канони, то повинні знати й те, що сам механізм відділення, унезалежнення Церков жодними канонами не визначений.
Історична практика усамостійнення зводиться до того, що Церква відділяється фактично, обирає першоієрарха, а далі домагається визнання цієї фактичної самостійності де-юре. Таким шляхом відділялися й Албанська, і Грецька, й Сербська та інші Церкви, включно з Московською. Й у жодній із названих країн, Владико, не витворився «духовний Вавилон», яким Ви лякаєте українців, не відбулося «разрушение» й «уничтожение веры», й жодна із названих мною Церков благодаті не втратила, навіть Московська, в благодать якої я, на відміну від архімандрита Вашого со братієй, непорушно вірю, попри її «неканонічність» упродовж 141 року й навіть попри її політиканство.
Не втратила благодаті, до речі, й Болгарська Церква, на яку за її прагнення до національної незалежності й фактичне відокремлення від Царгородського патріархату, Царгород у 1872 році накинув «схизму», зняту з неї лише через 73 роки.
Так що процес визнання усамостійненої Церкви світовим православ’ям може тривати й десятиліттями, а іноді й століттями, як у випадку з Московською Церквою.
Та це зовсім не означає, що Церкви, які усамостійнилися, стали «врагами православия»!
А щоб Ви, Владико, не мали підстав звинувачувати мене в «некомпетентности в вопросах православия», то підкріплю свою думку кількома авторитетами, компетентність яких навіть Ви заперечувати, напевне, не зважитесь.
Ось що задовго до мене сказав уже цитований мною митрополит Макарій: «В усі часи християнства існування незалежних національних Церков ніхто й ніколи не визнавав невідповідними Євангельській науці та догматам Церкви».
Так що цитата, наведена Вами з апостольського послання (Фил. 1,21) до справи усамостійнення Церков ніяк не торкається, Ви її приклеїли сюди або з власного «нєдоразумєнія» — в що я повірити не можу, або в цілковитій упевненості в «нєдоразумєнії» тих, хто читатиме Вашу заяву, що значно гірше, бо нагадує елементарне шулерство. Думаю, що й карти підтасовувати — гріх, а цитати із Святого Письма — це вже поза всякими межами. Це — між іншим…
А щодо того, що Церкви, які відділяються від своїх колишніх патріархатів, не є «врагами православия» то, гадаю, що думка Синоду Російської Православної Церкви з цього приводу буде для Вас авторитетною.
Ось що пише Синод у 1904 році в посланні до Царгородської патріархії, захищаючи право Болгарської Церкви на самостійність: «… прогресивні люди й вожді народів, що прокидаються від сну, — пишеться в листі, — знають, яке незрівнянне значення має віра та її носителька Церква в справі збереження народності та її розвитку. А тому бажаючи незалежності й розвитку своєї народності, вони (прогресивні люди й вожді, а зовсім не «націоналісти та «враги православия», як Ви нас називаєте. — Г. М.) не можуть не бажати не тільки, щоб Церква не ставилася до цього негативно, але щоб і співпрацювала в цьому в межах можливого й дозволеного».
Отож і ми — прогресивні люди! — хочемо, щоб Церква в нашій Державі була по-справжньому Українською, а не такою, що злодійкувато ховається за «українською» вивіскою, навіть від своєї пастви приховуючи свою належність до Московського патріархату й свою залежність від чужої Держави та її політики.
Хочемо, щоб наша Церква співпрацювала з нами в утвердженні української державності, виховувала українських громадян патріотами України, а не дурманила їх пропагандою «єдіной і нєдєлімой», щоб Церква, наша, як українські Церкви по всьому світі, молилася «за Богом береженну Україну нашу, власті та воїнство її», а не за якусь абстрактну — хто-зна яку і чию «страну» та хто-зна за чиє «воїнство».
Хочемо, щоб Українська Церква разом з нами дбала про відродження нашої, майже знищеної за три з половиною століття російського панування, української мови, а не доводила пастві, що мова ця (зауважмо — державна мова) є «безблагодатною», «неканонічною» і взагалі — «улічною». (Чи Ви, Владико, гріха не боїтеся, що таїнство Святої П’ятидесятниці так грубо перекручуєте, слова апостола Павла відкидаєте?..)
А ще хочемо, щоб пастирі наші та ієрархи нашої Церкви шанували наш народ, нашу історію, нашу культуру і хоч трохи знали її…
Синод Російської Православної Церкви, очолюваний інтелігентним і освіченим митрополитом Петербурзьким Антонієм Вадковським, у 1904 році визнав, що такі бажання є абсолютно законними!
Так що, Владико, беріть приклад з інтелігентних попередників своїх і не обзивайте нас «врагами православия» та іншими «страшними» словами.
І не благословляйте більше, будь ласка, свого архімандрита Євлогія та іже з ним публікувати писання, від яких тхне середньовічним маразмом найдрімучішого гатунку: дай таким волю — вони всіх іновірців чи іноконфесійників до «слуг диявола» впишуть і на багатті палитимуть, або, як патріарх Московський Гермоген (1606–1633 рр.), запропонують «поставить законом смертную казнь всем, уклонившимся от православия» (М. Толстой Opus cit. стор. 476).
Кривдно ж за Церкву вашу, Владико, коли увесь той маразм читаєш!
Ну, не вірять архімандрит со братією в силу благодаті Св. Російської Церкви — то це їхня справа. А навіщо ж це невір’я іншим навіювати?
Адже, коли всі оті страшні казки про нашого Патріарха Київського і всія Руси-України, понаписувані архімандритом, читає людина із здоровим глуздом, вона не про нашого Патріарха думає, а про Церкву, «стовпом» якої він був протягом низки десятиліть.
Не секрет же, що його Святість Філарет був не тільки патріаршим екзархом, а й одним із головних претендентів на Московський патріарший престол! А коли Церква сьогодні висуває людину на найвищу посаду в церковній ієрархії, а завтра — позбавляє її «всех степеней священства», то тут уже щось неблагополучно не з цією людиною, а із самою Церквою.
Ну, не може ж бути, Владико, щоб патріаршого екзарха в ту саму хвилину, як він заговорив про усамостійнення Української Церкви, всі смертні гріхи, як реп’яхи, обсіли!..
А якщо ці «гріхи» були й до цього, то дозвольте запитати в РПЦ: як же такий «смертний грішник» міг так довго бути в ній опорою православія та ще й кандидатом на патріарший престол?!
Ой, не слід, не слід було Московській Церкві лякати люд хрещений тими страшними казками про нашого Патріарха!..
Бо коли розумні люди читають істеричні вигуки на кшталт: «В (ім’ярек) живет сатана! В (ім’ярек) действует сатана!» — то замість того, щоб злякатися, вони іронічно думають: «Ото «благодаті» чоловік в Російській Церкві набрався!..»
Це ж біда, Владико! Якщо в людину, що стільки років перебувала в лоні вашої Церкви, в людину, на яку найвищі її ієрархи стяжали благодать Святого Духа (і робили це, як я розумію, згідно зі всіма канонами…), — якщо в таку людину може отак запросто сатана вступити, — то це ж найстрашніше свідчення проти цієї Церкви, найпереконливіший доказ її безблагодатності! І доказ цей не я наводжу, а Ваш архімандрит, з Вашого, Владико, благословення!
Або ще погляньмо, що писали Ваші газети й листівки перед приїздом Папи Римського Іоана-Павла ІІ. Я знову ж нічого не «фальсифікую» й ні на кого не «клевещу», а цитую: «Следует ясно осознать, что после приезда римского папы наш народ окончательно потеряет свою самобытность, верность православию». (газ. «Справедливость» № 5–6 2001 г. «Обращение к Президенту Украины» архимандрита Евлогия со братией Одесского Свято-Успенского монастыря).
Це ж як, Владико, треба вірити в могутню духовну силу католицького понтифіка й не вірити в благодатну дію своєї Церкви, щоб отак перелякатися, що, лише побачивши Папу, увесь народ раптом «верность православию» втратить і в католицтво перебіжить!..
Ви, Владико, наскільки мені відомо, вільно собі «попирали» католицькі та протестантські землі й у тій же Італії, і в Штатах, і, либонь, у Франції, і щось я не чула, щоб після Ваших відвідин ці землі раптом православними стали. І Патріархи Російські сотні разів у католицьких країнах бували й у православ’я їх чомусь не обернули…
То чим же можна пояснити такий переляк вашого духовенства перед приїздом Папи Римського, як не вірою його (духовенства РПЦ) в те, що один-єдиний Папа має більшу силу, ніж уся Російська Православна Церква?
Ми, вірні УПЦ КП, як і наші ієрархи, настільки віримо в силу благодаті нашої Церкви, що приїзд римського понтифіка, як Ви знаєте, жодного страху у нас не викликав. І можу з упевненістю сказати, що жоден із наших вірних, навіть із тих, хто, як я, наприклад, бачив католицького святителя на власні очі, «не утратил самобытности» й у католицтво не перебіг. Думаю, що й у церквах Московського патріархату з цим ділом усе благополучно…
Але навіщо ж отак, у ненависті до інших, ганьбити самих себе?!
Ви ж із отим пошуком чужих «гріхів», зі своїми протестантами проти «нашествия латинян» (в особі одного-єдиного Папи Римського!!!) повторюєте гоголівську історію про «унтерофицершу, которая сама себя высекла». Ненависть, Владико, дуже поганий порадник…
Та підсумуємо сказане й зробимо висновки з нього:
Висновок перший: правило 6-те і 17-те I та IV (відповідно) Вселенських Соборів, що визначають адміністративно-територіальний фактор канонічною підставою для усамостійнення Церкви, та правило 34 св. Апостолів, що визнає такою підставою національний фактор, забезпечують нам канонічне право на створення незалежної від Московського патріархату Помісної Української Православної Церкви.
Висновок другий: оскільки сам механізм відділення жодними канонами не обумовлений, то Українська Церква в практичному втіленні ідеї своєї самостійності використала практику усамостійнення всіх інших Помісних Православних Церков, враховуючи й практику усамостійнення Московської Церкви, яка нині претендує на роль «найканонічнішої й найблагодатнішої охоронительки чистоти православ’я».
Висновок третій: оскільки Українська Церква Київського Патріархату оголосила про свій вихід з-під юрисдикції патріархату Московського, який, як ми бачили, й без того не мав на неї жодних канонічних прав, то будь-які рішення Московської патріархії щодо Київської, прийняті після фактичного усамостійнення останньої, не є правочинними. Після оголошення свого фактичного усамостійнення Церква підпорядковується своїй власній, самостійно обраній ієрархії — такою є практика усамостійнення всіх згадуваних вище Церков, у тому числі й Московської.
Висновок четвертий: оскільки канонічне право на усамостійнення Української Православної Церкви Київського Патріархату базується на канонічних правилах, а в питаннях віровизнання та догматики вона ні на йоту не відхиляється від Євангельської науки та догматів православ’я, то жодних причин для її невизнання чи шельмування, які б лежали в площині релігії, — немає.
Причини ці лежать у сфері політичних та матеріальних інтересів.
Ми — політики різних рівнів і рангів, патріоти своєї Держави (Української Держави, а не якогось «общєго Отєчєства»), що опікуємось утворенням Української Помісної Православної Церкви завжди заявляли і заявляємо, що це є одним з основних питань державотворення, а отже — політичним питанням.
Для Вас, Владико, та для Вашого керівництва це — також, насамперед, питання політичне. Різниця в тому, що відстоюємо ми з Вами політичні інтереси не міфічного «єдіного Отєчєства», а двох різних Держав: ми — Української, Ви — Російської. Тому й завдання наші не збігаються. Наше завдання — утвердження України як суверенної, незалежної Держави.
Ваше — надзвичайно чітко сформульоване Буйловим та Дугіним: «присоединение, и на сей раз — полное слияние Украины с Россией», бо «существание Украины в качестве суверенного государства вредит геополитическим интересам России».
Смішно було б сподіватися, щоб Московський патріархат підтримував інтереси не своєї Російської, а чужої — Української держави, як смішно було б очікувати, щоб духовенство, підлегле йому й залежне від нього, раптом кинулося утверджувати й розбудовувати незалежну Україну, існування якої не вписується в російську геополітику.
Усе цілком закономірно: своя сорочка ближча до тіла…
Інша справа, що Ви, Владико, як і інші служителі Московського патріархату в Україні, оту свою «політичну сорочку» вправно ховаєте під рясу, роблячи вигляд, що, окрім «чистоти православія» та «дотримання канонів» вас ніщо інше не цікавить. Для цього вам доводиться, даруйте, брехати. Брехати нахабно, вперто, щоденно, обливаючи брудом українських патріотів, Українську Церкву; лякаючи посполитий люд «націоналізмом», «покатоличенням»; вигадуючи міфи про «єдіний народ» та «общєє Отєчєство».
Щоб ця брехня більше скидалась на правду, ви навіть оголосили частину РПЦ Українською Церквою, ховаючи, проте, навіть від своїх вірних той факт, що ця (буцім Українська) Церква є підпорядкованою Московському патріархату й зобов’язана виконувати всі рішення Синоду Російської Православної Церкви. Усе це ми вже «проходили», Владико! Була вже у нас російська «автокефалізація» Української Церкви!
Але ж Ви, Владико, ні історії України, ні історії її Церкви не знаєте. Тим більше, не знають її й ті, для кого ви помістили в Internet свою облудну заяву «Рух против православия».
Тому мушу зробити ще один «екскурс» в історію, вже дещо ближчу до нашого часу. Діло це в 1917–1923 рр. було…
Коли в лютому 1917 року самодержавство впало й над Україною повіяли жовто-блакитні вітри національного відродження, парафіяльне українське духовенство звернулося до єпископату за благословенням на відправу богослужінь українською мовою. Якщо врахувати, що із 27-и тодішніх єпископів було лише 4, які народилися в Україні, а із цих чотирьох був лише один — Парфеній Полтавський, — якого можна було назвати українцем, то не важко здогадатися, яку відповідь дав єпископат. Ту, яку чуємо й сьогодні: «Как можно заменить язык, подаренный нам св. Кириллом и Мефодием на площадью рожденную, уличную украинскую речь!».
Це я, Владико, Вашу «Справедливость» процитувала. Але й відповідь тодішнього єпископату була, приблизно, такою ж.
— Не разрешаю пользоваться в церкви базарным языком! — кричав на Великдень харків’янам єпископ Харківський Антоній Храповицький.
А тодішній митрополит Київський Володимир (до речі, Ваш, Владико, земляк із Тульщини) тільки наївно руками розводив:
— Какая Украина?! Какой украинский народ?! Разве малороссы — не те же русские? Як бачите, Владико, земляк Ваш також про «єдіний народ» і «общєє Отєчєство» говорив. Видно, на Тульщині це «модна» теорія…
Різницю між «малоросами», тобто українцями, й «русскими» бідний митрополит Володимир зрозумів, на жаль, лише тоді, коли російські «братішкі», зайнявши Київ у січні 1918 року, розтерзали його під мурами Лаври.
У Києві за два дні січня 1918 року, свідчать історики, було знищено 15 тисяч жителів. Кажуть, що «братья» стріляли, не дивлячись, — просто на звук української мови. А бідного митрополита не врятувало й те, що він цієї «неканонічної» мови не знав.
Тоді, Владико, московські бандити також, як оце Ви нині, Україну від «націоналістів, що засіли в Центральній Раді», рятували. Тоді, правда, від «буржуазних».
Ви, очевидно, від «демократичних» рятуєте? І не стріляєте нікого, спасибі Вам. Поки що Ви просто закликаєте своїх вірних «биться за каждую святиню, каждый храм», якщо Вселенський Патріарх визнає Українську Церкву. Як саме й з допомогою якої зброї «биться» Ви не уточнюєте.
Це я не «клевещу» на «невиновного», а цитую листівку, яку мені вручили у Вашому кафедральному Соборі у Великодню ніч 2001 року, коли я прийшла туди Воскреслого Господа славить та паски святити. Я ж бо, Владико, на відміну від Вас, визнаю не «українського» чи «російського» Бога, а того Єдиного, що в третій Своїй іпостасі «скрізь є і все наповнює». Чуєте, Владико, — скрізь! І в українській, і в російській, і в болгарській, і у вірменській чи румунській церкві.
Бо я, на відміну від Вас, вірю обітниці Христовій: «Де двоє чи троє зберуться в ім’я Моє, там Я поміж них перебуваю». І мені як віруючій байдуже, в якій церкві молитися, — Бог мене навіть у дрімучому лісі почує і зрозуміє на будь-якій мові, якщо молитва моя буде щирою, бо Він — Бог, для якого немає «ні елліна, ні іудея», ні українця, ні росіянина, а є праведний і неправедний, чесний і облудний, чистий серцем і лукавий.
Отож, і нас, Владико, Господь судитиме не за те, в церкві якого патріархату ми молилися — Московського чи Київського, а за те, чи щирими були наші молитви, чи не дурили ми ближніх своїх, чи дотримували Заповідей Його, чи не використовували Слово Боже з неправедною метою.
Та повернемося в Київ, звідки вже наприкінці лютого 1918 року більшовицькі війська вигнано й рух за усамостійнення Української Церкви розгорнувся з новою силою. Коли цей рух охоплює все більшу частину духовенства та громадян України, Московський патріархат (точнісінько, як на початку 90-х!) перехоплює ініціативу й хутенько, з «власної волі», дає Українській Церкві автономію.
У червні 1918 року, на проведеному Московським патріархатом Всеукраїнському Соборі, єпископи (склад їх нам відомий, до того ж усі вони Московському патріархату й підлеглі) обирають митрополитом «Української» Церкви не кого іншого як… ну, правильно!… вже знайомого нам «українця» з Харківщини Антонія Храповицького!
Як писав у своїх спогадах бл. митрополит УАПЦ Василь Липківський, «для Української Церкви було обрано Російський автономний церковний уряд».
Так що, Владико, «Українська» Церква Московського патріархату з російським «автономним» управлінням та харків’янином-першоієрархом на чолі у нас уже була! Оскільки в ній, як і в теперішній, нічогісінько українського не було, а свідомість народу стояла значно вище, ніж зараз, то обман розкусили значно швидше, ніж тепер, і рух за справді Українську, незалежну від Москви Церкву спалахує з новою силою.
У переддень Покрови, 13 жовтня 1921 року збирається І Всеукраїнський Собор Української Автокефальної Православної Церкви, який приймає рішення про відокремлення від Московського патріархату і від імені українського духовенства й мирян звертається до промосковського єпископату та патріаршого екзарха в Україні Михайла Єрмакова1 з проханням висвятити для відродженої Української Церкви єпископів, згідно з канонічними правилами, затвердженими Вселенськими Соборами.
Але «братня» Церква, як і нині, загукала: «Раскол!», а екзарх Єрмаков, подвигнутий, очевидно, «християнською любов’ю», відповів і зовсім у стилі «істинного православія»: «Я гадюк не висвячую». Ви знаєте, Владико, я вмію розуміти й презентантів ворожої мені ідеології, якщо вони чесні.
Ну, вважали промосковські єпископи, що українську мову не можна пускати в Церкву, бо вона «базарная» чи там «уличная»; ну, не повинно бути в Україні незалежної Церкви, бо й українці — «такіє же русскіє». Це неправильно, але це — їхнє переконання, й тут нічого не вдієш…
Та варто було Українській Церкві після всесоборного висвячення митрополита Липківського2 стати на ноги, створити свій єпископат, відкрити парафії по всій Україні, як Московська ієрархія враз міняє свої «переконання», втрачає свій страх перед «расколом» та заходжується творити ще одну Українську автокефальну Церкву, направо й наліво висвячуючи для неї україномовних єпископів.
Хиротонія першого з них — Феофіла Блудовського — відбулася в Полтаві 14.01.1923 р. з благословення все того ж Михаїла Єрмакова.
Скільки розбрату, чвар і ворожнечі виникало, коли на одній єпархії чи парафії стикалися два (українських же!!!) єпископи чи священики — «липківець» і «блудовець» — говорити не доводиться. Московські майстри розколів свою справу знали добре!
Збитий з пантелику розмовами про «канонічність» Церкви Блудовського й «неканонічність» «самосвята» Липківського (очевидно, й апостола Павла слід уважати «самосвятом», Владико??), український люд почав масово переходити на бік «канонічної блудовщини».
Коли ж позиції Церкви, очолюваної бл. митрополитом Липківським ослабли настільки, що потреба в «альтернативній» Церкві відпала, фарс з «блудовською» Церквою, затіяний Московським патріархатом, припинився, а сам Феофіл Блудовський був судимий тим же екзархом Московського патріарха Михаїлом Єрмаковим, що й висвячував його, та позбавлений «всех степеней священства». Мавр зробив свою справу — мавр може щезнути…
А був це, як випливає з писань багатьох тодішніх церковних діячів, чоловік пристойний, який щиро вболівав за українську справу й піддався на провокацію Московських ієрархів, щиро вірячи, що їх турбує лише проблема «порушення канонів» при посвяті митрополита Липківського, та бажаючи забезпечити Українській автокефалії «суто канонічність».
Ех, маври ми, маври наївні!.. Скільки нас учити треба, щоб ми вирозуміли нарешті?! От і знову мало не пів-України розвісило вуха й слухає Ваші, Владико, та Ваших собратій «страсті-мордасті» про «чистоту православія», «порушення канонів», «расколи» та «служение антихристу»…
А Ви тим часом «прихватизуєте» наші храми, землі, церковне майно, надбане нашими дідами й прадідами, щоб потім, коли Українська Помісна Церква буде створена й визнана світовим православ’ям (а це буде — ви це прекрасно знаєте!), можна було кричати на весь світ, що всі ці багатства належать Росії в особі її Церкви. І кричати — на «законних» підставах, бо всі «бумажки» будуть у вас «законно» оформлені.
Ви ж зараз, галасуючи про «чистоту православія», займаєтесь тим, щоб устигнути все підгорнути під себе: церкви, збудовані Іваном Мазепою, переходять у власність Московського патріархату! Стоїть питання про приватизацію Києво-Печерської та Почаївської Лаври — найбільших святинь України!
Чи знають одесити, що майже вся 16-та станція Фонтану, вкупі із шматком Маячного провулку — вже є власністю (приватною власністю!) Московського патріархату? Всі храми міста — ваші! Ви не зупинилися перед тим, щоб викинути на вулицю дітей із юнацької спортивної школи та з Будинку дитячої творчості. Зараз ви терміново судитеся за головний корпус Одеського сільськогосподарського інституту, бо колись, мовляв, там була семінарія.
Скільки приміщень під ту семінарію Ви вже отримали?! Адже й комплекс у Маячному провулку вам було дано саме під семінарію, взамін Пантелеймонівського подвір’я. Але ж Пантелеймонівське подвір’я вам повернули!
Та Ви викидаєте, фактично, знищуєте навчальний заклад, де наші діти здобувають професії, такі необхідні для них і для розвитку сільськогосподарського виробництва в нашій Державі, бо вам усе мало й мало, бо вам треба пошвидше вхопити все в свої руки, щоб збільшувати кількість тих, хто буде «биться за каждый храм», коли Україна нарешті проснеться й побачить, що доки вона спала, приспана вашим словоблуддям про канони, «єдіний народ» і «общєє Отєчєство», її, як липку, обдерли «единокровные и единоверные братья».
Ви називаєте мене «націоналісткою»… Не буду відхрещуватися від цього слова. Цей «ярлик» я носила, Владико, на чолі своєму з 23-х років, хоч ніколи «націоналісткою» в тому розумінні, яке Ви (й колишнє КДБ) вкладаєте в це слово, не була.
Я — донька України й українського народу. Я (як і мільйони моїх однодумців) прагну, щоб моя Матір-Україна була ні від кого не залежною, сильною й багатою Державою; щоб її шанували чужоземці й любили всі мої співгромадяни, якої б національності вони не були, — таких я з чистим серцем зву братами й дарую їм весь безмір своєї любові й поваги.
Я люблю свій народ і хочу, щоб він став вільним, гордим народом, а не придатком до будь-якого, навіть найбільш «вєлікого» народу світу, бо я переконана, що кожен народ (у т. числі й мій, український) по-своєму великий.
Я (як і ніхто з моїх однодумців) не «продаю Украину Западу», але (як і всі патріоти України) не хочу, щоб її продали «Сєвєру». Я хочу, щоб і з «Западом» і з «Сєвєром» Україна розвивала рівноправні, взаємовигідні, добросусідські відносини.
Тому я займаюся політичними проблемами, однією з яких є й проблема Української Помісної Православної Церкви, не залежної від ідеологічних впливів інших держав. І в цьому я чесна перед Богом і перед світом.
Чому ж Ви — монах, що дав обітницю служити лише Богові, а не мирським пристрастям, втручаєтесь у політичні справи, використовуєте церковні амвони з ідеологічною метою?
Сказано ж бо є: «Аще ти мніх — то мнішествуй»! А не політиканствуй, значить… А коли хочете бути політиком — знімайте рясу і клобук (митру також!) і, не спекулюючи словом Божим та саном, не ховаючи свого політичного обличчя, відверто пропагуйте свої антиукраїнські, проімперські ідеї!
Я звинувачую Вас, Владико, в лицемірстві, в обдурюванні пастви Вашої, в наклепах на мене особисто й на інших українських патріотів, у тім числі й на Народний Рух України, який ніколи не виступав проти православ’я; в наклепах на нашу Українську Православну Церкву Київського патріархату; в наклепах на наших співвітчизників греко-католиків.
Я звинувачую служителів Церкви, підлеглої Московському патріархату, в тому, що, обманюючи українську паству, вониграбують наших нащадків, переводячи власність церковних громад у власність єпархій Московського патріархату.
Саме — обманюючи! Бо якби члени церковних громад розуміли, що віддане ними в єпархіальну власність народне добронавіки стає надбанням релігійного центру чужої Держави, тобто, стає навіки втраченим для України, то кожна, навіть найбезграмотніша, бабуся задумалася б, чи можна таке робити.
Але Ви, Владико, та інші «слуги Божі», «взыскующие градов земных», їм цього не пояснюєте. Ви їм кажете, що представляєтеУкраїнську Церкву, а з іншими Церквами в Україні боретеся, бо вони «неканонічні», «розкольницькі» й служать «не Богу, а антихристу».
Це Ви, Владико, та «іже з Вами» не Богу, а великодержавному, імперському Мамоні служите, перетворивши храми Божі в розсадники антиукраїнської пропаганди, сіючи розбрат в українському суспільстві та отруюючи свідомість громадян.
Усамостійнення Церкви після утворення самостійної Держави — це не розкол. Це нормальний, десятки разів практикований у світовому православ’ї процес, продиктований політичними реаліями.
Розкол — це коли старесенька бабуся тиче сухесенькі, тремтячі кулачки в обличчя літньому священику (який зайшов поклонитися Касперівській Богородиці) й кричить несамовитим голосом: «Вон! Вон, раскольник, из нашего храма!»
Розкол — це коли учень-п’ятикласник, якого вчителька навчає любити свою Українську державу, приходить і питає в неї: «А почему в Соборе все говорят, что Украинская Церковь — сатанинская?»
Кожна людина існує в кількох іпостасях (чи, як каже наука, соціальних ролях): людина — громадянин своєї Держави; людина — представник своєї нації; людина — сповідник певної віри й вірна певної Церкви; людина — член певного мікросоціуму: сім’ї, трудового колективу, партії чи групи. І чим гармонійніше ці іпостасі (чи соціальні ролі) людини поєднуються між собою, чим менше дисонансів виникає між ними, тим більше благодаті, добра й радості — й у серці окремої людини, й у суспільстві в цілому.
А тому розкол — це коли, як у того учня-п’ятикласника, розколюється свідомість громадянина своєї Української держави і «віруючого» — прихожанина церкви Московського патріархату.
І тому справжні розкольники — це ті, хто розколює нашу свідомість і наші душі, замість хліба духовного, простягаючи нам політичний камінь, підступно загорнутий у препароване й на свій ідеологічний копил витрактуване Слово Боже. Хоч таке «слово» вже й Божим, мабуть, називати гріх…
Бо хіба можна сказати, Владико, що Ви несете людям Слово Боже, читаючи оту суміш політиканства, пересипаного цитатами із Святого Письма, які не підтверджують Ваших слів, а часто навіть заперечують їх, показують їхню олживість.
Ось Ви пишете про нас, вірних УПЦ КП: «ушедших из Церкви называют еретиками, отступниками, раскольниками… Условием жизни в Церкви является вера и жизнь во Христе по его (так у Вас написано чомусь… Мене вчили, що й займенник, який заміняє ім’я Господнє, пишеться з великоъ літери. — Г. М.) Святым Законам-Канонам», а далі цитуєте: «Живите достойно благоветствования Христова». Блудословите, Владико!
Христос не заповідав нам жити під Московським патріархатом, так що те, що ми з-під його опіки вийшли, зовсім не значить, що ми не достойно Христової науки жити стали… Це по-перше.
По-друге, наскільки я, «политик, некомпетентный в православии», орієнтуюся, то Христос начебто канонів не встановлював. Господь наш, зійшовши на землю в людській і Божій сутності, якщо я не помиляюся, ствердив Закон, даний ще Мойсеєві, та дав нам нову Заповідь — Заповідь Любові!
Владико! Ви думали колись над цим? Лише одна Заповідь — а виникла нова світова релігія! І світ почав відлік нової ери!..
Ось над чим би думати й про що писати, Владико! Про оцю таємничу силу й незглибиму духову мудрість нової, вперше Христом-Богочоловіком проголошеної, Заповіді!..
А Ви пишете, що Христос канони творив… Та не творив Він ніяких канонів! Їх люди творили! Хай навіть богонатхненні святителі (хоч і далеко не завжди), але творили їх в умовах певного часу, часто, з приходом інших часів, відміняючи їх, приймаючи інші, або й забували зовсім про деякі й просто їх не дотримувались. (Ясна річ, я не маю тут на увазі канонічні біблійні тексти…)
Ви кажете, що «некомпетентным в православии политикам не следует рассуждать» на подібні теми. Але як же мені «нє рассуждать», коли я Вам у цю мить, не відриваючись від столу, можу назвати добрий десяток канонів, про які Ви самі забули й зроду їх не дотримувалися!
Ну, скажіть мені, будь ласка, чи є в «найканонічнішому» Московському патріархаті хоч один ієрей, який не пустив би свою донечку до школи й залишив безграмотною? Чи, може, Ваші племінниці або їхні доньки читати-писати не навчені?
А це ж суворо заборонено канонами, творення яких Ви Христу приписуєте: «А жінок грамоті не слід навчати», — каже канонічне правило Карфагенського Собору, що відбувся, здається, у 208 році. Давненько, правда, але ж ніхто це правило й досі не відміняв! Можу знайти, зрештою, й дещо пізніше. Ось хоча б отаке: «А хто, прийшовши до храму, не причаститься, той відлучається від церковного єднання». Це вже 680 рік, 29-е правило 6-го Вселенського Собору.
У Вас, Владико, у Вашій «найканонічнішій» Церкві всі прихожани щодень причащаються?? Чи, може, Ви тих, хто помолився й пішов, не причастившись, від церкви відлучаєте?
11-те, здається, правило Трульського Собору забороняє входити в дружнє спілкування з євреями, «приймати від них їжу чи ліки та митися з ними в лазні».
Щодо лазні — не знаю. Не знаю також, чи Ви, приймаючи ліки, питаєте, якої національності був фармацевт, що видав їх, а от як Ви входили в «дружнє спілкування» з нашим колишнім мером — це я сама мала нагоду кілька разів бачити.
Я б Вам, Владико, з величезним задоволенням навела ще цілий ряд прикладів подібних канонів, якби мала трохи більше часу, але поки що й цього досить, щоб зрозуміти, що Закон Божий і канони — різні речі. Канони зі зміною світоглядних уявлень, життєвих умов, як бачимо, виходять з ужитку, іноді повністю відміняються, як, наприклад, рішення Ферраро-Флорентійського, що звався 8-им Вселенським Собором, чи того ж Московського Стоглавого Собору 1551 року.
Але ж Закон Божий, Слово Господнє відмінити чи переінакшити не можна! Воно вічне в просторі й часі. Сказано ж: «Земля і небо перейде, а Слово Боже не перейде».
То чи ж не єрессю є ототожнювати Велич Божого Слова з канонічними правилами, витвореними земним розумом?
І ще одне: зі сказаного Вами (наведена вище цитата з Вашої Заяви) виходить, що ми «ушли из Церкви» і перестали «жить во Христе».
Але ж ми із Церкви «не ушли»! Ми просто із Церкви Московського патріархату перейшли у відроджену Українську, яка живе за тими ж Законами Христовими, що й Ваша, сповідує ту ж саму віру, дотримується тих самих догматів.
Якщо всіх, хто коли-небудь перейшов у лоно усамостійнених, відділених від своїх колишніх патріархатів Церков, вважати «єретиками, отступниками и раскольниками», то такими виявляться і серби, й албанці, й румуни, і грузини, й греки, й (о, Господи, жах який!..) усі вірні Московського патріархату, який також колись «ушел» від Царгородського.
Ви стверджуєте, що Ви рятуєте від «раскольников» «единство Церкви Христовой». Але ж єдність Христовой Церкви не означає такої собі церковно-адміністративної єдності під егідою, приміром, Московського чи ще якогось одного патріархату, бо ніде, в жодному місці Святого Письма Ви не знайдете положення про те, скільки і яких патріархатів має бути в світі і які Церкви якому з них мають підпорядковуватись.
Єдність Церкви Христової — це духовна, а не адміністративна єдність! Єдність на високому рівні душі, на рівні віри, на найвищому рівні добровільного підпорядкування Єдиному Богові нашому, а зовсім не якомусь Єдиному патріархові чи патріархату.
Єдиний пастир стада Христового — це не Московський чи ще якийсь Патріарх. І стадо це — не вірні якогось окремого патріархату, а всі ми, об’єднані не церковно-адміністративним підпорядкуванням, а спільною вірою, спільною любов’ю до Господа й до ближнього, спільним прагненням добра й миру. Саме на цій єдності ґрунтується єдність Святої нашої Церкви. Саме цю єдність нам треба берегти в ім’я «мертвих, і живих, і ненароджених», в ім’я Господа нашого і правди Його!
І сьогодні я звинувачую Вас, Владико, а в Вашій особі й увесь Московський патріархат у розколі й розламі цієї єдності, здійснюваних Вами в ім’я великодержавної імперської гордині, в ім’я стяжання багатств у чужій державі, в ім’я політичних інтересів колишнього імперського центру.
І нехай у цій, далеко не рівній, моїй тяжбі з Вами Господь мені буде і Суддею, і Свідком.
З повагою до Вашого сану — Галина Могильницька
