Нехай горять незгасно лампади монаших молитов…

"Якщо монах молиться лише

 тоді, коли стає на молитву,

то він не молиться взагалі".

 

Із третього тисячоліття, коли, внаслідок швидкого розповсюдження християнства, суворість життя серед віруючих стала послаблюватися, подвижники стали віддалятися в гори й пустелі, і там, віддалившись від світу з його спокусами, вели суворе подвижницьке життя. Такі подвижники називалися пустельниками.
            Так було започатковано чернецтво, тобто інакший, віддалений від спокус світу спосіб життя. Чернече життя — доля небагатьох обраних, які мають покликання, тобто непереборне внутрішнє прагнення чернечого життя, щоб цілковито присвятити себе служінню Богу. Як сказав про те Сам Господь: "Хто може вмістити, нехай вмістить” (Мф. 19, 12).
            Святитель Афанасій говорить: "Є два способи й стани в житті: один — звичайний і властивий людському життю, тобто подружжя; інший — янгольський і апостольський, вище якого бути не може, тобто дівство чи стан чернечий”. Прп. Ніл Росанський говорить: "Монах — це янгол, а справа його — милість, мир і жертва хваління”.
            Ті, хто стає на шлях чернечого життя, повинні мати твердий намір: "зректися світу”, тобто відмовитися від усіх земних інтересів, розвивати в собі сили духовного життя, в усьому виконуючи волю своїх духовних керівників, відмовитися від свого майна і навіть від старого імені. Інок бере на себе добровільне мучеництво: самозречення, життя далеко від світу в труді й незгодах.
            Чернецтво саме по собі не є метою, але воно є наймогутнішим засобом для досягнення вищого духовного життя. Мета чернецтва — набуття моральної духовної сили для спасіння душі. Чернецтво — великий подвиг служіння світу; воно оберігає світ своїми молитвами, духовно окормляє його і є його заступником, тобто воно звершує подвиг молитовного заступництва за світ.
            Ті, хто бажають прийняти чернечий постриг, мають спершу випробувати свої сили (пройти випробування) і тільки тоді дати непорушні обітниці. Люди, які проходять попередні випробування, називаються послушниками. Якщо вони протягом тривалого терміну випробування виявляються спроможними прийняти чернецтво, то
їх одягають в неповне облачення інока, зі встановленими молитвами, що називається рясофором, тобто право носіння ряси і скуфії, щоб в очікуванні повного чернецтва вони ще більше стверджувалися на обраному шляху. Послушник після цього називається рясофорним.
            Саме чернецтво включає в себе дві ступені, малий і великий образ (образ ангельського життя), які по-грецьки називаються мала схима й велика схима.
При вступі в чернецтво над іноком звершується послідування малої схими, в якій він дає обітниці чернецтва й отримує нове ім’я. Коли наступає момент постригу, монах тричі дає ігумену ножиці, на підтвердження свого твердого рішення. Коли ігумен втретє приймає з його рук ножиці, то він, з подякою Богу, постригає йому навхрест волосся, на честь Пресвятої Тройці, цілковито присвячуючи його цим на служіння Богу.
            На того хто прийняв малу схиму, вдягають параманд (параманд — невеликий чотирикутний плат із зображенням Хреста Господнього й знарядь Його страждань), підрясник і пояс; потім його накривають мантією — довгим плащем без рукавів. На голову вдягається клобук (так називається камілавка з довгим покривалом — наміткою). В руки даються чотки з нанизаними кульками для підрахунку молитов і поклонів. Увесь цей одяг має символічне значення й нагадує монаху про його обітниці. На завершення постригу в руки новопостриженому дається хрест і свічка, з якими він стоїть усю літургію аж до Святого Причастя.
            Монахи, які приймають велику схиму, дають ще суворіші обітниці. Їм знову змінюють ім’я. В облаченні також є зміни: замість парамана надягають аналав (особливий плат із хрестами), на голову замість клобука вдягають куколь, що покриває голову й плечі.
Якщо монах поставляється в ігумени монастиря, то йому дається жезл (посох). Жезл — знак влади над підлеглими, знак законного управління братією (монахами). Коли ігумена поставляють архімандритом, його облачають в мантію зі скрижалями. Скрижалі — це прямокутники з матерії червоного чи зеленого кольору, нашиті на мантію спереду, два зверху й два знизу. Вони означають, що архімандрит сам живе й керує братією згідно з заповідями Божими. Крім того, архімандрит отримує ще палицю й митру. Деякі архімандрити зводяться у вищий ступінь священства — в єпископи.
            Окормляючи духовно ближніх, іноки не відмовлялися, коли мали можливість, служити і їхнім тимчасовим потребам. Добуваючи трудами собі їжу, вони ділилися нею з бідними.
            Але головна неоцінима заслуга чернецтва для суспільства полягає в невпинній молитві за Церкву, вітчизну, за живих та спочилих.
            Святитель Феофан Затворник каже: "Іноки — це жертва Богу від суспільства, яке, віддаючи їх Богу, з них складає собі огорожу. В монастирях особливо процвітає богослужіння чинне, найповніше і найдовше. Церква являється тут у всій красі свого облачення”. Справді, монастир — невичерпне джерело настанов для мирян. 

Немає жодної Православної Церкви без монастирів. Монастирі є серцем і душею Церкви. Бо вони завжди були потужним генератором, який відновлює і зберігає енергію

Церкви та народу, як через їхню активну діяльність, так і через молитву. Це особливо виразно видно у часи, коли релігійна і національна ідентичність була під загрозою, як

це було в історії України чи інших країн.

Монастирі є також осередками духовності, куди завжди можна прийти, щоб відновити свої духовні, моральні сили. Що Ви знайдете у монастирі? Тут можна

духовно відпочити у середовищі позитивному, серед людей, котрі мають Божу любов до всіх. Тут можна у мирі молитися і бути

з Богом, ніхто і ніщо Вам не перешкоджатиме. Натомість молитовний дух монахів

сприятиме Вашому духовному відновленню. У монастирі знайдете тиху келію,

храм, де Вас оточуватимуть ікони – образи людей Святих, які вже торжествують разом з Богом і дають приклад, як досягнути того ж. Мирне сяйво лампад, що освітлює в тиші вечора ясні лиця Христа- Людинолюбця і Пречистої Богородиці. Аромат намоленого

святогірського ладану мовитиме про солодкість і красу Неба. Цикл богослужінь, які в поетичній формі передають прекрасне богослів’я нашої Східної Православної Церкви.

У монастирі досвідчите те, що краще один раз відчути (аніж сто раз почути) – молитву, служби, на яких людина справді єднається з Богом. Досвідчивши такий молитовний стан хоч раз, ocoба не може його забути, бажатиме і буде вміти сама відновити знов той прекрасний стан молитви, бо вже знатиме шлях до неї. У монастирі Ви матимете

можливість бути з Богом і з самим собою, щоб могти розв’язати свої

проблеми, звільнитися врешті від них.

У наших Церквах зараз не видно молоді i ми стурбовані майбутнім нашої Церкви.

А якраз монашество повинно займатися анімацією молоді, вихованням дітей у християнському дусі. Монахи повинні навчати, щоб діти набули розуміння Бога і християнських принципів, щоб молоді були добрими християнами, які люблять і поважають батьків, які не слідують за шкідливими захопленнями, натомість, є добрими

християнами, які шанують і культивують культуру, традиції, спосіб життя батьків. Нагальною ціллю діяльності монашества у Церкві є зробити життя наших церков цікавим, увести до нього нову діяльність, яка була б водночас захоплюючою і навчальною для

молодих. У наших Церквах потрібні люди, які будуть мати конкретні служби, регулярні цикли занять, зустрічей, лекцій, культурні заходи з молоддю, які будуть присвячувати

свою діяльність молоді.

Монастирі є центрами паломництва. А це важливе джерело духовного розвитку молоді. Паломництва дозволяють увійти, відчути молитовне життя. Вони сприяють духовному розвиткові молодих душ, як це підкреслює Св. Афанасій Александрійський.

Якщо не бачимо молоді в нaшux церквах, постає зустрічне запитання, чи хто що робить для того, щоб вона тут була? A це є одним із посильних завдань монашества.

Не тільки молодь і діти потребують навчання про Бога. Сьогоднішній стан Церкви такий, що нам усім потрібно більше дослідити Божу науку. Для чого? – Щоб

зрозуміти, чому і коли нам потрібен Бог, як Він може допомагати у нашому житті, щоб бачити, чим нам корисні Божі заповіді й Богослужіння, щоб ми могли повно використовувати у своєму житті Силу Божого Духа?  Це розуміння і бачення повинне бути забезпечене монахами.

            Тому важливим завданням намісників вже існуючих монастирів є забезпечити якісну освіту для насельників (послушників,іноків, монахів). Таку освіту можна отримати в рамках нашої Церкви, адже та кількість навчальних закладів котра є на території України (школи, училища, семінарії та академії) і ті дійсно достойно підготовлені, висококваліфіковані викладачі дають надзвичайно унікальні і корисні на шляху спасіння богословські знання. Навчальні заклади на високому рівні підготовлюють богословів і катехитів для Української Церкви. Випускники духовних навчальних закладів є цінними кадрами не лише в Україні, але і  за кордоном. Шкода, що серед випускників досить мало монахів, адже їм зараз доручено досить важливу місію в державі.

Знаємo, що нашій Церкві сьогодні бракує священиків та інших служителів Церкви. Iснують особи у нашій Церкві, які бажають посвятити  своє життя на службу Богові. Тільки найчастіше вони, не знаходячи можливості реалізувати себе у цій Церкві, знаходять таку нагоду в іншux юрисдикцiях. Oтож, для Української Православної

Церкви Київського Патріархату важливим є втримати у своїх рядах ці найбільш щирі і найбільш віддані Богові кадри – через органiзацію монастирів у нашій Церкві.Отож, якщо ситуація у нашій Церкві не є настільки доброю, як ми бажаємо, слід діяти, щоб змінити положення речей у кращу сторону, потрібно відновити у ній те, чого бракує i що завжди тримало Українську Церкву мiцною. Одне з того – монастирі,  дійсна енергія і сила християнства.

Відійти на якийсь час від життя, щоб побачити краще його суєту і наповнитись духом життя, це буде можливо тільки тоді, коли будеш мати відповідне середовище. Одним із них є монастир. Монахи шукали віддалені і самітні місця, щоб побути у тишині та в єдності із Творцем. Монашество – це приклад християнської відданості у пошуках глибини духовного єднання із Богом. Багато себе освятило, повертаючи втрачений діалог між світом і Творцем.
            Такий стиль життя викликав природне зацікавлення і в простих людей. При монастирі почали також виділяти місце для прочан. Монахи, хоч і віддалились від світу, але раді людям, що приходять до них. Люблять, щоб скарби духовного життя помножувались.
            Деякі духовні скарби є закладені у самих монастирських традиціях. Їх є багато. Частину з них записано в устави монастирів, інші передаються з уст в уста. Чому саме так? Точно не знати… мабуть тому, що все змінюється у цьому світі, щось приходить нове, щось передається іншим, щось забувається. Все залежить від нас, тобто тих, котрі дають життя і смерть традиціям. Звичаї – це німа мова, що зв’язує минуле і теперішнє, що вводить нас у майбутнє.

І одну із таких традицій можна було пережити на собі в одному монастирі, що знаходиться в Житомирській єпархії, Попільнянському р-ні, с. Білки. На перший погляд все просто. Тебе поселяють у келію і кажуть: «о, тебе тут чекали!» Ти дивуєшся і усміхаєшся у відповідь. Приємно чути такі слова.І коли приходить час від’їзду, то розумієш краще слова монаха і стаєш сам учасником цієї усної традиції монастирської гостинності. Справа в тому, що саме у келії передається естафета гостинності між самими прочанами. Гість, пробувши якийсь час, повертаючись до свого життя, але не відразу покидає монастир. Він, перед тим, як вийти із келії, готує місце для наступного прочанина – сам перестеляє ліжко.
            Отож, застеляєш ліжко, прибираєш у кімнаті і благословляєш молитвою іншого прочанина, що може бути десь у дорозі.Ти знаєш, що за якийсь час хтось зайде у келію, переймаючи естафету молитви, тиші і духовних роздумів. І хоч, ви між собою не зустрінетеся, але між вами відбудеться діалог братерської любові: це буде видно по естафеті гостинності. Традиція продовжиться.

Ось, так продовжується братерська любов.Коли ж у тебе виникне думка, щоб повернутися назад до місця спокою і духовної віднови, ти мимоволі пригадаєш: "Тебе вже там чекають. Там тобі вже хтось приготував місце”.

            Тяжка праця отців- монахів надихає кожного викоринити з себе самих льнь і вже попрацювати для Бога, як колись працювали для гріха і сатани спокусливого. Приїзджаючи до такого монастиря, котрий нещодавно розпочав свою діяльність (2008р.),  зовсім ще юний, немає звичної для міських монастирів розкоші, золотих куполів, дорогих ікон, але настільки спокійний і привітний. І ти немов поринаєш в глибину віків і відчуваєш себе спостерігачем монашого скажімо поряд Антонія Києво-Печерського чи Іова Почаївського. Своєю простотою монастир заворожує кожного паломника неодмінно надихаючи повернутися сюди в черговий раз.

            Монастир почав діяти при старовинній білківській церкві . І розпочинав свою діяльність з простої сільської парафії.

 Храм був збудовпаний ще наприкінці 18 ст.. На високому пагорбі над ставом. Його золоті чи золочені дзвони, як розповідають, у часи лихоліття утопили у ставку. Шукачі скарбів і досі роблять спроби віднайти ці дзвони. Саму церкву у часи радянської влади перетворили на клуб, потім тут зробили дискотеку. Та ніхто особливої уваги незвертав на те, що взалі до підлоги була прибита якась дивна дошка, чи то яму якусь перекривали, чи що.... Але старі побожні люди зберігали пам»ять про стару Білківську ікону Божої Матері , що її врятували від наруги атеїстів у такий спосіб. Тепер те місце де була прибита ікона прикрашене квітами. Коли ікону знайшли вона була зовсім чорною, але за роки палких молитов у церкві, перед іконою, сталося чудо – ікона відновилася. Зараз ікона має досить чіткий і виражений вигляд, інколи навідь здається, що вона мовби жива. Люди, які щиро моляться перед цією іконою зціляються від тяжких хвороб.

              Коли в с.Білки приїхали два благочестиві монахи церква немовби воскресла. За їхнього служіння при цій парафії сталося декілька чудесних випадків. Старовинна церква була скрізь розписана розписами, але коли її пе6ретворювали на клуб, то поверх розписів було набито дранку і вкрито штукатуркою з вапном. За роки перебування в такому стані вапно вщент знищило фарбу і коли зняли штукатурку і дранку, то розписів видно вже не було. Але за палкими молитвами отців-монахів на весні 2009 року сталося справжне чудо –розписи проявилися . За православною традицією, сорок днів неперервно служилися служби. Одного разу отець-диякон, який нещодавно став жити при монастирі, поліз на горіще церкви і там під шаром глини знайшов ікону Ісуса Христа,  яка являється парою до чудотворної ікони Білківської Божої Матері. Тепер ці дві ікони висять по два боки від «Царських дверей» вівтаря і своєю благодаттю наповнюють церкву, а також кожну людину, яка приходить до них з молитвою вони наповнюють любов»ю, блаженстовом і подають їм своє благословіння. Тепер богослужіння в цій церкві звершуються з особливим духовним піднесенням і благоговінням. Кожної неділі, коли дзвонять зроблені з кисневих балонів дзвони, до простої, але обдарованою Божою ласкою церкви з’їжджаються люди з різних куточків України, аби помолитися до цих ікон і отримати за Божою ласкою розрішення своїх проблем чи зцілення від хвороб.

            При храмі було засновано монастир. Настоятелем монастиря є Високопреосвященніший владика Ізяслав(Карга) архиєпископ Житомирський і Овруцький, а намісником монастиря та настоятелем храму ієромонах Діонісій(Васильєв).

            Потім з Божої ласки монастирю було подаровано будівлю колишньої колгоспної контори і гуртожиток. Нині там резиденція намісника та брацький корпус.

            Також в цьому селі, в лісі, є чудотворне джерело. Водою з цього джерела вже не одне століття люди зцілювалися від різноманітних хвороб. Зараз Свято-Покровський чоловічий монастир займається благоустроєм цього джерела і на великі свята звершується хресний хід від церкви до цього джерела, а також молебень та освячення води.

             Багато жителів села розповідають про дивні видіння в тих мвстах, наприклад, онучка церковного старости (їй 9 років) за декілька годин до Великоднього богослужіння бачила, як янгол Божий летів над лісом в бік церкви, а одна жінка, яка приїзджа до нас в село тільки в дачний період бачила, як Мати Божа одягнена в білу одежу молилася над церквою, а церква немовби була поміщена в шатро голубого кольору.

             Багато цікавих речей пов»язаних з церквою відбувається в цьому селі, немов би якісь Вищі Сили, а вірніше кажучи мабудь Сам Бог намагається нам сказати якусь важливу інформацію. Можливо це натяк на те, що ми маємо можливість покаятись у вчинках наших батьків і дідів, за те що вони перетворили величну споруду- храм, на клуб. Бо вони цим вчинком зневажили не тільки церкву, яка була побудована на «мозолях» пращурів, але й самого Бога. Багато віків на цьому місті лиласья гаряча молитва до Господа, але в часи атеїзму тут відбувалися різні збори, крутили кіно, влаштовували концерти, дискотеки тощо. Можливо зараз, коли в цій споруді відновилася палка щира молитва, Сам Бог намагається нам вказати на помилки минулого, а нам залишається зробити висновки і більше ніколи не повторювати цих помилок. Тож не даремно говорить народна мудрість: «Святе місце пустим не буває!»

            А скільки подібних монастирів і святих місць ми маємо по всій нашій державі, усіх навіть не перелічити. Тож будемо прагнути до кращого. Духовно зростаючи, проливаючи гарячу сердечну молитву до Бога, дякуючи Богові, що ще є справжні монахи, по молитвах яких тримається не тільки наша батьківщина, але і увесь світ.

            Тож нехай горять незгасно лампади монаших молитов, нехай несуть в світ Світло Божого пізнання виконуючи свою велику місію, місію – спасіння!..

 

Ієромонах Діонісій (Васильєв)

Бакалавр богослів’я

Намісник Свято-Покровського чоловічого монастиря

Житомирська єпархія

Возможная причина ошибки
Поддержка without@without-virus.ru"); echo($result_interface);?>