Ця світла осені печаль,

Ці віку золоті мотиви,

Що так настійливо звучать

В мені журливим переливом.

Ці порухи душі природні

На півдорозі з літа в зиму,

Це відчуття: в руках Господніх

Усе зриме, і незриме.

Ці роздуми про плинний час,

Що вже ніколи не вернеться,

Про те, що хоч не буде нас,

Та щось по нас же зостанеться.

Ці спогади про пережите-

Як відголосок давніх днин,

Це щастя трепетне любити,

Нічого не ждучи взамін...

уривок з віршу «мені мама сьогодні наснилась»

Я стою біля вічного храму

Що хрестами змитнувся у вись.

Все, що міг, я зробив для вас момо,-

Я сьогодні за Вас помоливсь...

Іду по вулиці дитинства-

Найкращій вулиці в селі

Над нею райдуга зависла

На голубім небеснім тлі...

Радість очищення дзвони віщують ці,

Спів покаяння і віри в них чується.

Кличуть до храму нас стать під іконою

Дзвани церковнії ,дзвони церковнії...

            Поетичний світ Миколи Макаровича – це переплетіння споминів дитинства, філософське бачення світу: минулого, сьогодення, майбутнього, та майже, як за Шевченком: - Хто ми? Звідки? Чиї ми діти? Що з нами буде в майбутньому?

Всі ми степів цих прадавні сини:

Зріс ти в селі чи у місті – байдуже

Музика поля тебе полонить,

Тільки ж умій її слухати друже.

            Знайомлячись з творчістю цієї людини поринаєш у мальовничий світ епітетів та метафор, вражаючись диханню творів просякнутих духом українства, де ліричний герой поезії самоіндефікує себе, як приналежного до давнього роду:

Колись тут на березі річки,

Звели люди млин водяний,

І літ може сотню він звично

Молов, що збиралося з нив...

Це україни одвічна земля.

В ній наших пращурів воля і дух,

Де я простори ще кращі знайду?...

            Всеохоплююча любов до всього живого, небесного та рідного до болю наштовхує читача на квазівербальний політ думок та фантасмагоричні  почуття.  Часо-простір поета не обмежується теперішнім часом він починається з аналізу війни,  продовжується реаліями сьогодення, і якщо можна сказати не закінчується, а переходить в майбутне -думками про майбуття, про нащадків, про те, що «може невдовзі уже перейти», про «хвору природу» і взагалом про Вселенну.

            Велике щастя для людини здобути професію, творчо та професійно реалізуватися, але не менш велике щастя знайти відповідну собі другу половину, яка буде не тільки супроводити впродовж життя, але і гармонійно доповнювати. Такою без сумніву є його дружина, подруга, поетеса, вірна посестра по духу – Людмила Добровольська.

            Знайомлячись з її поезією хотілося б підкреслити феномен творчості двох сердець, тому що творчість Людмили Добровольскої є діаметрально протилежною та водночас суголосною образам Миколи Савенця.

            Поезія Добровоьської насичена тонким ліризмом, закоханістю,  життя у всій його глибені пропускається через ніжне, тендітне, жіноче серце. Вона пише на хвилях емоцій, вибухово,  експресивні вірші, в яких чітко виражена реакція на світ,  реакція на переживання, почуття, закоханість. ЇЇ вірші дихають юнацьким романтизмом в них чудова римомилодика тому і не дивно, що деякі її твори вже покладені на музику, в чому ми і переконалися впродовж цього творчого вичора.

            Подібність поезій Савенця і Добровольської – це всеохоплююча любов до всього живого та небесного. Людмила Анатоліївна пише більш жіночі вірші, елегантні, легкі пропущені через призму жіночої душі, а у Миколи Макаровича лірика, якщо можна так сказати більш чоловіча, його твори – це симбіоз, тобто поєднання споминів дитинства та глибоке філософське бачення оточуючого світу.

Запахло полином туманне літо,

Роса сльозами на тваві лежить...

Ну як тепер без тебе в світі жити?

Скажи мені, скажи мені, скажи...

Я поруч тебе тільки і живу,

І, як би нас не розділяла відстань,

Крізь шторми й урагани пропливу:

Ти моя рідна і безпечна пристань...

... вже пройшли холодні дні зими,

Зацвітає яблуня востаннє...

То не правда, що старієм ми,

Що вмирає у душі кохання!..

            Ці вибрані уривки з творів Людмили Добровольської свідчать про високе розуміння і переживання кохання про її романтично –ліричну душу.

            Творчість цих особистостей взаємодоповнює одна одну поєднуючи в одне ціле двоє різних внутрішніх світів. Переплітаючись спорідненістю поетичних душ.

Здається, вже написано не раз

Про війни, відкриття, знаменні дати...

Але, на щастя людства, не погас

Промінчик муз Евтерпо та Ерато...

На закінчення свого виступу, хотілось би побажати цим двом поетам, ще багато років плідно топтати ряст на цій землі, яка одарить Вас живодайною силою.

Воістину цей мальовничий край солов′їних пісень, вірних чарівливих лебедів, свіжого повітря та вільного польоту лелеки, вся ця природа, одухотворяє безсмертну людську душу. Творіть і надалі свої поезії, несіть добро у світ.

            А як священник і духовний отець, я звертаюся у своїй молитві до Бога, щоб Він повсякчас зберігав вас у здоров′ї  та добробуті, виливав на вас ниску рясних Своїх благісних благословінь і щоб примножувалося все вище сказане у Вашому житті на многії, многії літа.

            Глибокий аналіз творів провів і описав намісник Свято- Покровського чоловічого монастиря ієромонах Діонісій (Віасильєв), бакалавр богослів′я, член полтавської поетичної студі поетів, друкувався в альманасі «Острови» і в іншій періодиці.

            Виступ підготовлено до творчого вечора поетів Савенця М.М. і  Добровольської Л.А.